Минулого року Суспільне оголосило мистецький конкурс на виготовлення документальних фільмів до пам’ятних історичних дат 2025 року. Серед переліку постатей української історії й культури, ювілеї яких відзначають цього року, був Митрополит Андрей Шептицький.

Як створювали фільм про таку багатогранну особистість? Як серед величезного об’єму фактажу не втратити фокус, розповідаючи про людину, яка була водночас церковною, культурною та економічною інституцією? Про це — наша розмова з режисеркою і сценаристкою документального фільму «Шептицький. Між війною та вірою» Наталією Пономарів.

— Як почалася ваша історія з Митрополитом Шептицьким? Чому саме ця постать відгукнулася вам?

— Це була така напів особиста історія. Я навчалася в магістратурі Українського Католицького Університету і це накладало певний відбиток. Нам там дарували книжку «Дороговкази лідеру» з уривками текстів Митрополита Андрея. Якісь його думки відгукувалися, і, думаю, це спонукнуло продовжити розкривати велич його особистості.

Коли з’явилася можливість зробити цей фільм, була навіть жартівлива ситуація. Коли ми випускалися, керівниця нашої програми сказала: «Наталю, ми вас відпускаємо як випускницю, але ви ще маєте нам зняти фільм про Митрополита Шептицького». Це прозвучало як жарт, та виявилося, що в тих словах було певне провидіння.

Побачивши цю можливість, я знову повернулася до УКУ, бо розуміла: беручись за тему й за постать такого масштабу, важливо мати наукове підґрунтя. Це ж документальний фільм. До нас долучилися Олег Турій, очільник Інституту історії Церкви, та Ліліана Гентош, яка стала нашою основною дослідницею.

Не можу сказати, що всі одразу без вагань погодилися. Кожен взяв паузу подумати, яким може бути цей фільм, щоб не повторити вже сказаного. Розповідей про Шептицького чимало і в кожній ― інший акцент ― на меценатстві, на релігійному вимірі його діяльності…

Викликом було й те, що не належу до середовища УГКЦ. Та, можливо, саме це зіграло свою роль, адже погляд міг бути чистішим чи менш ангажованим.

— На чому зрештою зосередилися?

— Ми зійшлися на думці ― не робити вичерпної біографії, бо це неможливо, а зосередитися на складному останньому періоді його життя — між тоталітаризмами. І показати його як людину й лідера української спільноти в тих непростих обставинах.

Це рішення було дуже відповідальним. За останні роки з’явилися ґрунтовні наукові дослідження саме цього періоду, з якими працювала Ліліана Гентош, і ми могли опиратися на них.

— Як вирішували проблему обмеженого хронометражу при такій багатогранній постаті?

— Коли ми вже визначилися з періодом, все одно виникала спокуса розширити рамки. Навіть якщо береш у фокус останні роки, то не можеш почати з нічого. Треба хоча б штрихами показати шлях людини.

Щораз розуміли: люди десятиліттями вивчають діяльність Митрополита Андрея, і все одно завжди знаходять щось нове. Андрей Шептицький робив значно більше, ніж можна вмістити у фільмі. Ми почали з того моменту, коли він очолив митрополію, показали його як розбудовника церкви. Не можна було не згадати про музей, який був улюбленим проєктом Митрополита. Не можна було обійти увагою дітей, яких він підтримував, чи його державницькі позиції.

Цікаві були відгуки після допрем’єрних показів у Львові та Києві. Дуже часто глядачі говорили: «Все гарно, але чому ж ви не розповіли більше про освіту?» Або: «Чому так мало про його екуменічну діяльність?» І тоді доводилося пояснювати, що матеріалу справді дуже багато, а в одну годину все не вкладеш, інакше втратиться фокус.

— Чи не виникає ідея створити інший проєкт, де Митрополит Шептицький був би розкритий як економіст, бізнесмен, громадський діяч?

— Цей фільм народився саме таким, яким він є. Український контент повинен з’являтися — його завжди мало. Та будь-який такий проєкт потребує фінансування.

Я навіть не знаю, чи правильно було б нашій групі зараз дробити цей матеріал. Мені більше хотілося б, щоб цей фільм надихнув інших — студентів чи режисерів — які могли б робити короткі форми, експериментувати. Наразі ми як продакшн не працюємо над другою серією, але я була б щаслива, якби хтось ще продовжив цю тему після нас.

— Чи відчували якусь духовну підтримку під час роботи?

— Це відчувалося як певний спокій, що все вийде. Я завжди проходжу шлях сумнівів і страждань над кожним проєктом: а що як не вийде; чи вдасться нам? А в цьому випадку, коли подавала заявку на конкурс, ми разом із паном Олегом Турієм перечитали текст і я вирішила відправити на конкурс, він мені побажав: «із Богом». І саме ця підтримка тоді додала впевненості.

Під час роботи я складала для себе образ Митрополита. При нього як людину можемо лише зі спогадів і наукових досліджень робити висновки, та чомусь я відчувала, що він міг би своєю добротою, своїм духом об’єднувати й гуртувати людей.

Це відчувалося і під час роботи. Щоразу, коли йшла брати інтерв’ю чи домовлялася про локацію на зйомку і казали, що це фільм про Андрея Шептицького, то навіть через 160 років після його народження його ім’я працює — люди готові підтримувати.

— Які були найбільші відкриття під час збору інформації для фільму?

— Було багато моментів. Вражала його сучасність у поглядах, наприклад, створення банку для українських селян, розуміння цінності приватної власності й середнього класу для розвитку спільноти. Або його боротьба за виборче право для вірян у межах Австро-Угорщини на рівні з поляками. Це абсолютно політичні питання, але він відстоював їх як церковний діяч.

Мене вразила сталість його пріоритетів. Я виділяю два головні: розбудова й єдність Церкви та прагнення незалежності українського народу. Він ще на початку ХХ століття писав про спільну історію й пролиту кров українців Галичини та Правобережжя, тобто мислив категоріями цілісної держави.

— Як це проявлялося в різні періоди?

— І в кожній владі, яка приходила — польській, радянській, німецькій, — він залишався вірним цим принципам. Сам ― виходець із польського аристократичного середовища, підтримавши Західноукраїнську Народну Республіку, він остаточно зіпсував стосунки з польською владою. За радянської влади він був ворогом, бо зберігав у серці Україну. За німецької влади — також викликав підозру, бо завжди підтримував українські інтереси.

І це мене найбільше вразило ― сталість його християнських і патріотичних ідеалів, які він проніс через усе життя.

— Якою думкою чи фразою хотіли б завершити нашу розмову?

— Я таку саму фразу лишила і на кінець свого фільму. Мені відгукнулося те, що, живучи в дуже складні часи — тоталітаризм, репресії, нацизм, Голокост, Голодомор, ― часи, сповнені ненависті й убивств, до Митрополита Андрея дослухалися тисячі чи сотні тисяч вірян. І він мусив знайти якісь слова, які б тримали цих людей. Постійно старався знайти протидію зневірі. В усіх посланнях відчитуємо, як він підсвічує важливість віри.

Ми свій фільм завершили фразою, яка стосувалася ще Першої світової війни, та вона своєю глибиною стосується будь-якого складного часу: «Заховуйте супокій. У вогні цієї страшної війни народжується, виковується краща для нас доля». Думаю, і зараз ми стаємо лише сильнішими з тим, що проходимо.

Людям набагато легше переносити будь-які складні обставини в їхньому житті, коли вони знають, що хтось це вже зміг зробити. Хтось це вже пройшов, вистояв, і, маючи такі приклади, авторитети в історії, завжди є на кого озиратися, рівнятися.

Сподіваюся, що нам вдалося розкрити Митрополита Андрея як людину, яка молилася Богу і служила своєму народу. Це людина, яка теж прожила і пройшла через страшний час, мусила мати свою відповідальність і вийшла з нею абсолютно зі сталими своїми переконаннями й ідеалами. Однозначно, заслуговує на те, аби бути в нашому національному Пантеоні — не західноукраїнському, не галицькому, не греко-католицькому, а національному українському Пантеоні.

Підготувала Наталія Павлишин

Джерело