Проповідь Преосвященного владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, в Вісімнадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, 12 жовтня 2025 року, виголошена в часі Божественної Літургії в храмі блаженного священномученика Миколая Чарнецького с. Гірське Миколаївського деканату.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

У сьогоднішньому Євангелії тричі лунають слова здивування Петра: що нічого не зловив через ніч, що син теслі вказує йому коли і де ловити, та що вдала ловитва відбулася на Його слово там і тоді, коли це не могло статися. Цілу ніч Петро та його супутники були в морі. Риболовля була їх роботою. Вони без сумніву старалися, щоб не повернутися на берег з порожніми руками. Тому-то Петро був вражений величезною кількістю риби після того, як за наказом Ісуса знову закинув сіті у море. Він зрозумів, що стоїть перед людиною, в особі якої прихована Божа влада. Вражений такою безпосередньою присутністю Божественного, Петро упав лицем перед Ісусом та визнав свою гріховність і негідність.

Той, у кого пробуджується усвідомлення близькості Божої святості, конечно відкриває глибину своєї гріховності. Кого торкається у житті Божа чинність, той починає болісно усвідомлювати свою негідність та порочну схильність постійно повертатися до своїх гріхів. Почуття провини, сором, часто аж ненависть до себе – безліч суперечливих емоцій лавиною наповнює людське серце.

Але яким чином Ісус відповідає Петру. На самозвинувачення Петра Христос не промовив ані слова докору. Однак, це не було знаком байдужості. Господь зосередив погляд на особі Петра як адресатові виняткового послання, до якого його покличе. На крик совісті Петра: «Господи, відійди від мене, бо я грішна людина!», Ісус відповідає підбадьоренням та обіцянкою: «Не бійся: відтепер ти будеш ловити людей».

Так Бог дивиться на нас: не як на грішників у багнюці беззаконь і злочинів, а як на своїх сподвижників, яким наперед призначив важливу роль. Бог знає наші гріхи, але це для нього не є перешкодою в «руки» нашого щирого визнання радо вкладати своє прощення та кликати до співпраці у побудові Його Царства. Боже Милосердя не має меж! Але його безконечність стає відповіддю тільки на наше каяття і навернення. Тоді Бог із задоволенням уділяється нам повнотою своєї доброти, в котрій відкриваємо зміст свого життєвого покликання.

Різниця між роботою та покликанням полягає в тому, що роботу нам дають і за неї платять люди, тоді як покликанням нас обдаровує сам Бог. Ісус нас кличе, як Петра, і особисто кожному каже: «Відпливи на глибину та закинь сіті на ловитву». В цьому запрошенні присутні два виміри. Відчаліть «човном» свого буття від «берега», від мілководдя формального християнства, і прямуйте на глибину – до більш змістовнішого духовного життя. А тоді закиньте «сіті», тобто вживайте всі свої здібності, час, сили та ресурси, щоб принести щедрий улов Христу. Господь очікує від нас витривалості у виконанні послання, до якого він нас покликав у сучасних життєвих обставинах, запевнюючи, що Його благодать більша за наші гріхи, і що він таким чином веде нас до неба.

Покликані до апостольства рибалки пішли за Христом, стали Його учнями. Від цієї миті їхнє життя буде постійним наслідуванням Учителя. Вони повинні йти за Ісусом, але не перед ним, чи без нього. Йти за Христом, а не за своїми бажаннями чи примхами. Іноді у них виникатиме спокуса випередити Його, нав’язати Йому свої бажання, подібно як реакцію на негостинних самарян: «Може ми покличемо на них вогонь з неба?». Вони не хочуть бути просто пасивними свідками, але активними співробітниками Вчителя. Тому їх ініціативність часто виходить за межі. Як у Петра, котрий рішучо відмовляв Христа йти шляхом страждань і смерті.

Справжній учень повинен постійно йти за Христом, уважно Його слухати та не втрачати з виду: повинен завжди йти з ним, але одночасно за ним. Інакше довірена сила і влада спокушуватимуть діяти без нього. Можливим є і такий стиль «служіння», бо Євангеліє каже, що багато хто буде пророкувати в ім’я Ісуса, виганяти злих духів і робити великі справи, і все ж Христос скаже їм: «Я вас не знав ніколи». Тобто, ви виконували моє послання як роботу, позірно були зі мною, але насправді жили без мене. Наслідувати Христа не є так просто і самозрозуміло, як складається під враженням від сьогоднішнього Євангелія. Насправді це можливо тим, хто відважиться на радикальну зміну себе самого, хто почувши покликання Христа відповідально ставить Його особу за основу свого життя.

Сьогоднішнє християнство є дуже формальне. Люди привласнили собі право визначати, що в ньому є на їх погляд доцільне, а що потрібно міняти. Та й ми завжди просимо та надіємося на Божу поміч у своїх справах, але Бога вважаємо якоюсь допоміжною, а не вирішальною, силою у наших досягненнях. Те, що Бог своїми вказівками нам корегує життя, ми нераз сприймаємо як загрозливу інтервенцію щодо нашої свободи, і в більшості такі засяги Бога вважаємо безглуздими і неприйнятними. Тому кожен успіх приписуємо як власне досягнення, хоч і з допомогою Божою. Та власне через це тривання наших здобутків закінчується разом з нами, а то й ще скоріше.

Нам навпаки від початку кожної справи потрібно віддати ініціативу Богу, споглянутися на “глупоту” Його Євангелія, та вкінці визнати, що плоди і здобутки належать Йому, а ми є лише щасливими співучасниками Його перемоги, котра, тому, що є Його, буде тривати вічно. Амінь

Джерело