Безбар’єрна мова — це мова, яка ґрунтується на принципі поваги до гідності кожної людини і у якій відсутні слова, фрази або вирази, що демонструють упереджене, стереотипне, дискримінаційне ставлення до будь-яких людей чи груп.

Це не просто список «заборонених» слів і не «політкоректність». Це комунікаційна філософія, що ставить людину завжди у фокус, визнаючи її індивідуальність. Вона допомагає уникнути стереотипів, які часто обмежують можливості та самооцінку.

В основі безбар’єрної мови лежать такі ключові принципи:

Людиноцентричність (People-First Language): на перше місце ставиться людина, а не її ознака («людина з інвалідністю», а не «інвалід»).

 Нейтральність та коректність: Використання термінів відповідно до норм етики та офіційних документів («людина з порушенням зору», а не «сліпий»).

Відмова від патерналізму: уникання слів, що можуть викликати жалість чи підкреслювати безпорадність («користується кріслом колісним», а не «прикутий до візка», «має захворювання», а не «страждає від хвороби»).

Уникнення узагальнень: не приписувати людині ознаки всієї групи, не використовувати діагноз як характеристику особистості.

Безбар’єрна мова необхідна для всіх — від журналістів та педагогів до лікарів та державних службовців. Вона допомагає нам бути кращими колегами, партнерами та просто людьми.

Термін «безбар’єрна мова» описано в Державному стандарті української мови «Термінологія безбар’єрності», над яким триває робота.

Цю публікацію створено за підтримки проєкту Ради Європи «Посилення соціального виміру в Україні», що має на меті досягти того, щоб широкі верстви населення та люди з уразливих груп, включаючи постраждале від війни населення в Україні, отримували адресний соціальний захист та підтримку.

Джерело