25 вересня 2014 року в Дрогобичі, у спеціальній каплиці поблизу церкви Вознесіння Господнього, ховали пароха цього Божого дому о. Софрона Семена Яциківа. Був величний здвиг народу.

«Саме в цей час, – занотував очевидець Віктор Кирій, – над містом навколо сонця сяяла барвами колоподібна веселка, яку бачили люди і з навколишніх сіл». Бачив її і професор Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Микола Зимомря. «Небо раділо, бо Церква Небесна поповнювалася ще одним праведником. І Небо його прославило, не чекаючи, поки це зроблять люди…»

Отець Софрон помер на 71-му році життя. Міг би ще жити, але, вочевидь, виконав свою місію на Землі – і Бог забрав його до Себе. Ця місія полягала в тому, щоб допомогти ігуменові о. Лаврентію Івасечкові піднести з руїн василіянський монастир і церкву святих апостолів Петра і Павла й об’єднати мирян в одну парафію. І разом, громадою, звести новий храм Вознесіння Господнього. А головне, говорячи образно, – побудувати такий храм у душах парохіян і у всіх тих, хто знав цього небуденного священника або чув про нього та пройнявся його побожністю.

Про все це з любов’ю розповів у своїй книзі Микола Зимомря. І це не випадково. Духовні постаті, їхні чесноти й жертовність віддавна надихали цього письменника, науковця, германіста-перекладача, педагога, музиканта (маю на увазі майстерну гру на дримбі). А тому, опріч суто літературознавчих і перекладних видань, маємо місткі книги про отця й державника Авґустина Волошина, владику Івана Маргітича, педагога та релігійного поета Юлія Боршоша-Кум’ятського (назва книги – «Молитви серця»), а також богословсько-філософське дослідження «Благодать та її джерела. Вервиця».

Отож і книжка про василіянина Яциківа містка, композиційно добре продумана. Автор спершу подає біографічні відомості про священника й водночас дає змогу висловитися його сестрам Катерині та Марії, племінниці Лесі, керівникам Дрогобицької «Просвіти», де о. Софрон виконував обов’язки капелана. Цінними є змістовні згадки про нього передусім василіянських душпастирів Теодозія Янківа, Лаврентія Івасечка, Макарія Леніва, Йосифа Кральки, Йосафата Поповича, Йосафата Хаймика.

Зворушують вдячні відгуки культурно-освітніх і громадських діячів: Мирослава Глубіша – міського голови Дрогобича першого демократичного скликання, Михайла Сікори, Михайла Кравця, Йосифа Фиштика, Степана Якима, Петра Сов’яка, Віктора Кирія, Ігоря Шимка…

А ще в книзі подано свідчення про о. Софрона 46-х мирян, що доповнюють одне одного, – і перед нами постає рідкісних чеснот ієромонах, який здобув у Дрогобичі загальну шану. Він не вимагав плати за шлюби, хрещення, похорони… А якщо миряни все-таки прагнули віддячити, то отець усі гроші, в тому числі й пенсію, віддавав на будову церкви, а також на закупи релігійної літератури, яку щедро роздавав ближнім.

Є низка свідчень, як молитви о. Софрона допомагали недужим там, де лікарі були безсилі. Він приходив додому до хворих і самітних, ніколи нікому не відмовляв у духовних потребах, дуже любив дітей (часто друга Служба Божа була для них), викладав християнську етику в Дрогобицькому механіко-технологічному фаховому коледжі, провадив змістовні програми на регіональному радіо «Франкова земля».

Багатьом краянам запам’яталася поїздка з отцем до Києва на пікетування 21–24 вересня 1993 року, його відправи та проповіді перед Верховною Радою, освята фронтону (хоча, щоб вигнати бісів із парламенту безпосередньо, потрібно було б принаймні батальйон екзорцистів).

Про харизму самовідданого василіянина, пошану до нього свідчить те, що його тричі підряд (1995, 1996, 1997-го) обирали Людиною року. Себто отця знали й любили не лише миряни його парафії.

Головний редактор «Франкової землі» Йосип Фиштик згадує такий епізод. Він мав терміново їхати на прямий етер до Львова, але не встиг купити квиток. І водій автобуса відмовився брати його. Несподівано із сумки, із репортерського диктофона, пролунав знайомий голос. Водій відреагував миттєво: «О, чую, о. Софрон говорить. Ну то сідайте…»

«А для мене, – зізнається радіожурналіст, – донині залишилася загадка: чи то я сам якось ненароком натиснув на край саквояжа, де лежав диктофон, чи якась Божа сила покерувала, аби ввімкнувся в потрібний момент запис мого колишнього інтерв’ю з великим жертовником і народним улюбленцем отцем Софроном».

* * *

«Святість образу». Не випадково Микола Зимомря так назвав свою книжку про душпастиря Софрона Яциківа.

Прикметні рядки написала Антоніна Листопад:

У Святість, Боже, світ впусти…

Гріховність всюди очі коле.

Священник мусить буть святим –

Тоді освітить все навколо.

Не випадково до глорифікації о. Софрона професор Микола Зимомря залучив і мене. І я написав цього вірша, що його видавець помістив на початку книжки.

ПОКЛИКАННЯ

Світлій пам’яті отця Василіянина

Софрона Семена Яциківа, який

жертовно трудився в Дрогобичі

Ще Україна підневільна,

Та до служіння зве Творець.

Он семінарія підпільна –

І ти чернець, взірець… отець!

Як і батьки, леліяв віру,

Щоб людям дар віддати свій.

Коли навчавсь, був у Сибіру

(Карався в армії чужій).

А вдома – дзвони, віча, зміни…

І ти, як і Франциск святий,

Підводив церкву із руїни

І храм споруджував новий.

Був красномовний та догідний

Для страждущих і всіх мирян;

Для діточок – як батько рідний,

А для «Просвіти» – капелан.

…Подій мигких картина зрима,

Як Господу життєвий звіт,

Майнула враз перед очима,

Коли ти покидав цей світ.

Та не закінчилась Дорога,

І ангел душу ніс твою,

Щоб славив ти свій край і Бога

Уже не вдома – а в Раю.

Петро ШКРАБ’ЮК

Отець Софрон народився в селі Мости Городоцького району, служив у війську, здобув фах токаря. Але потреба служіння була непереборною: закінчив підпільну семінарію у Львові, у жовтні 1976-го склав вічні обіти, і так само в жовтні, проте 1991 року, із рук єпископа Софрона Дмитерка прийняв свячення – і приїхав до міста Котермака, Івана Франка, Сеньківського…

Джерело