Хто не знає своєї віри, той лише називається християнином. Бо християнин – це людина, що своїм розумом визнає за правду все те, що Христос об’явив, а свята Церква подає до вірування. Тому-то перша і найважливіша річ для християнина – знати свою віру… Та цього не досить. Він мусить щиро полюбити й жити так, як вона наказує. Бо мертвою є віра такого християнина, що не має у своєму житті діл віри [5, 43].

Коли голос дзвонів по селі розноситься, то з ним разом і благодать Божа відгомоном по селі лине. До дверей кожної хати стукає цей голос, стукає до кожного серця. А на той голос обізветься в кожній християнській душі і сумління, цей Божий голос, який у душі, всередині, про кожну річ християнинові скаже: що має зробити, а що має залишити. Цей голос Божий – то як відгомін Божої ласки, що кличе та запрошує християнина до кожного доброго діла та перестерігає перед кожним недобрим [4, І т., 17].

Св. Апостол Павло, не в своїм тільки імені, а неначе іменем християнської душі, каже: «Бо знаю, в Кого я ввірував та впевнився, що має Він силу заховати на той день заставу мою» (II Тим. 1, 12). Ця певність надії може поєднуватися й зі страхом кари, але в міру зростання надії, що росте в душі з Божою любов’ю, той страх зменшується й до певности надії прилучається щось, що св. Тома називає вірою у певність нагороди.

… Предмет віри, так, як і предмет надприродного розуміння, є завжди доказом того, що приховане (Євр. 11, 1). То й предмет мусить бути прихований, таємний, коли має бути «підставою сподіваного» (там само), бо не можна сподіватися на те, що бачимо, як каже Апостол: «Хто що бачить, чому б того й надіявся?» (Рим, 8, 24). Надія видима не є надією. Але поза тим, що з природи приховане і таємне, в вірі може людський розум багато розуміти й надприродною силою Святого Духа може вникати не в саму суть прихованих речей, але в суть усіх предметів, поєднаних з тими прихованими речами, і може більше відчитати в притчі, в образі, в дзеркалі – більше, ніж розум, хоч і скріплений вірою, може зрозуміти. Бо віра не дає розуміти, а дає тільки за правду прийняти все те разом, що Бог об’явив, а свята Церква дає до вірування. Тому, якщо Церква чимраз виразніше і ясніше викладає віруючим правди віри, що містяться в первіснім Божім об’явленні, якщо ми тепер багато речей, поєднаних з вірою, краще розуміємо, ніж це розуміли християни перших віків, то, безумовно, завдячуємо це тому, що Святий Дух давав св. Отцям дар розуму, щоб, як це найдальше в тому житті можливе, входили в нутро правд віри, не переходячи межі, поставленої Божим провидінням людській природі, але переходячи, і то далеко, ті межі, до яких міг би дійти і в їх, і в наших часах не тільки природний розум, але й розум, освічений вірою [2, 246–247].

Наука віри, яку Бог об’явив, не може мати на меті такого розвитку, як це мають різні філософські дисципліни, що їх розвивають людські уми, бо наука віри – це неначе Божий скарб, Божий депозит, що його Христос передав Своїй Обручниці Церкві, наказуючи вірно зберігати й непомильно пояснювати та вчити. Звідси потреба безумовно зберігати все те значення святих догм, яке раз проголосила свята Мати- Церква, й ніколи не годиться від нього відходити, під покровом чи виглядом якогось вищого пізнання. Тут можна влучно навести св. Вікентія Лерінейського (ч. 28): «Тож нехай росте, нехай могутньо й сильно розвивається пізнання, наука й мудрість і поодиноких, і всіх людей, кожного чоловіка й цілої Церкви разом, але той розвиток пізнання віри по всі віки нехай тримається все тої самої догми, того самого значення й тої самої гадки про догму» [2, 169].

… Божа мудрість, яку би ми не дали їй дефініцію, – є неначе учителькою чи скарбницею усіх чеснот і всіх духовних дарів. Тому під проводом св. Томи з Аквіну, великого учителя у цій богословській школі, яка тепер є схвалена верховною владою римських архиєреїв, перегляньмо чесноти християнського життя, о які треба нам щодня просити, збираючи в ту форму, про яку тут говоримо, – у форму Божої мудрости, пригадуючи собі тим способом, що Божа мудрість або містить у собі ті чесноти, або до них веде, їх учить і є провідницею на їх дорозі [2, 27].

Буде далі

Підготувала Галина ДОМАНСЬКА

ДЖЕРЕЛА

1. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з часів німецької окупації (друга частина). — Йорктон, САСК, Саnаdа, 1962. — П.П., М.А.Ш.

2. Митрополит Андрей Шептицький. Твори (аскетично-моральні)// Праці Греко-Католицької Богословської Академії. — Рим: Видання Українського Католицького університету ім. Св. Климента Папи, 1978. — АШТ.

3. Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Пастирські листи (2.VІІІ.1899 р. – 7.IX.1901 р.).— Т. І// Праці Українського Богословського Наукового Товариства. — Т.ХV. — Торонто, 1965; Репринтне видання: Монастир Монахів Студійського Уставу. — Львів: Видавничий відділ «Свічадо», 1994. — Т.С.Б.М.А.Ш.

4. Церква і суспільне питання. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899–1944. — Т.II. Церква і суспільне питання. — Кн.1. Пастирське вчення та діяльність: За ред.Андрія Кравчука.— Львів: Вид. Отців василиян «Місіонер», 1988.— ЦЦЄ, II т.

5. О. Юліан Катрій ЧСВВ. Терміни Східних отців.— Львів: Вид. Отців василиян, 1988. — ПСО, о. Ю.К

Джерело