Так боліли ноги, що хотілося плакати. Ми йшли довго, і ніхто нас не шкодував. Взуття швидко псувалося від гострого каміння, болота, важких кроків.

Ледве знайшли благенький дах над головами і таки переконалися, що далі йти не можемо. Повсідалися на старе сіно, постягали із рамен важкі наплічники і ще більше відчули, як болять і гудуть ноги. І як хочеться пити. І як зимно, а одяг просякнутий потом, в такому не зігрієшся.

Назар, наш мовчазний брюнет, вийняв пледик і мовчки простягнув Ярині. Хтозна, може, вона подобалась Назарові, а він якось не мав нагоди їй про це сказати. Зараз, чомусь, найменше думалось про почуття. Хотілося зігрітися, напитися чогось теплого й перекимарити. Ярина мовчки взяла пледик, обливши Назара повноводдям своїх блакитних очей. Назар опустив голову, наче щось мав знайти у своїй дорожній торбі.

Ми з Яриною загорнулися у Назарів пледик і перестали дрижати. Це вже було добре. Гнат і Марко пішли по патички для багаття. Інна сиділа окремо і слухала, як гудуть її натомлені ноги, тому й розтирала їх без упину.

Туди, звідки ми прийшли, вороття нема. І не тому, що за нами згоріли всі мости, а брехливі конструкції з обіцянок і фальшивого світла розсипались на дрібні кришталеві друзки. Тепер уже не впізнати того світу, який ми залишили за своїми плечима.

Два місяці тому напівзруйнований світ доповнився хаотичними вибухами та обстрілами. Ті дні, які ми провели у вцілілому підвалі, не виказуючи своєї присутности, були для нас крихким ходінням по межі. Щоразу, коли там, вгорі, гупали вибухи, ми чітко й гостро відчували, як хочеться жити і життю радіти.

Одного вечора, дочекавшись нетривкої тиші, ми спакувались і втекли. Усі шестеро: троє хлопців і три дівчини. «Гірше не буде», – сказав тоді котрийсь із нас, і ми вирушили на захід.

Той шлях, який зазвичай ми весело проходили за день, подолали на ранок п’ятого дня. Дивилися під ноги, поповнювали запаси питної води і сканували очима розшарпані небеса.

Ось так ми дійшли сюди. Ліс огорнув нас зеленими колючими крильми і ніжним леготом. Отак сидячи тут, важко збагнути, що десь там, за кілька десятків кілометрів, тяжко стогне понівечена земля. Наша рідна земля. Та, з якої нас вигнали страхи, тривоги і руїни.

До вечора горіла варта. Ми зігрілися і попоїли. Ноги вже не гуділи. Ніч не видавалася такою загрозливою. Ярина не могла спати, тому сиділа в пледику надворі й зітхала. Було зимно і свіжо. Найтемніше, звісно ж, було перед світанком. До неї на посиденьки приєднався Назар. Отак вони мовчки промедитували кожен про своє аж до світанку.

Коли прокинулися всі шестеро й зібралися в дорогу, сонце світило нам у спину. День заповідався вдалий. Ми йшли вперед, назустріч тому світлу, яке розпогоджувалося всередині кожного з нас.

Оксана Кришталева

Джерело