10 листопада 2025 року минає 20 років із дня інтронізації владики Ігоря як Архиєпископа Львівського.

А вже 23 листопада ― 45 років з часу, коли він прийняв таїнство священства з рук владики Володимира Стернюка, у 1980 році ― в час, коли за віру можна було заплатити свободою або й життям.

Про шлях покликання, підпільне служіння, ризики, страхи та виклики єпископського служіння ― у відвертій розмові з Митрополитом Ігорем.

― Владико, 10 листопада минає 20 років із дня Вашої інтронізації, а 23 листопада ― 45 років із часу священничих свячень. Якими були Ваші думки тоді, коли Ви прийняли рішення стати священником?

― Рішення стати священником з’являється, тому що Бог кличе. Євангелист Марко, як і інші євангелісти, пише, що Бог вибрав собі тих, кого сам хотів. Він кличе, але людина може піти, а може й не піти. Я ніколи не шкодував, що відповів на цей поклик.

Я прийняв це рішення і взяв на себе відповідальність, яка не дозволила мені жодної хвилини сумніватися в обраному шляху. Завжди дотримуюся принципу ― за що берешся, за те маєш відповідати.

― Ви народилися і росли у час, коли служіння Церкві було ризикованим. Як відбувався Ваш шлях до священства у підпіллі?

― Спочатку я думав більше про монаше життя. Я вже знався з отцями редемптористами й був націлений піти до монастиря, який тоді діяв підпільно. А вже згодом зрозумів, що готовий стати священником.

З 1977 року я навчався у Вінниці, працюючи у газовій конторі. Це давало можливість непомітно допомагати римо-католицьким священникам, уділяючи вірним тайни Сповіді та Євхаристії.
Так, ризик завжди був. Але думаю, що Господь притупляє відчуття страху, щоб воно не було таким гострим, щоб людина не боялася. Прикладом були інші священники, які не раз відбували ув’язнення.

― Ви згадували, що навіть після десятиліть залишається певний «підпільний» страх. Що Ви мали на увазі?

— Так, це правда. Досі, ще з тих часів, залишився підсвідомий страх. Наприклад, коли раптово хтось із-за кута вийде ― то внутрішньо насторожуєшся. Думаю, це вже зі мною назавжди…

― Ви були серед тих, хто домагався легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Як це відбувалося?

― Це був особливий час. Ми поїхали до Москви делегацією ― три єпископи і три священники. Хотіли добитися, щоб нашу Церкву легалізували. Було ризиковано, бо не знали, як усе закінчиться.
Нещодавно ми згадували з митрополитом Володимиром Війтишином, як під приймальну Верховної Ради Радянського Союзу приїхало шість «воронків» ― на кожного з нас по одній машині. Нас мали забрати в психлікарню. А ми ж не проводили демонстрацій і не робили нічого протиправного. Та тоді вже почалася так звана «відлига» Горбачова, тому ставлення було дещо інше.

― Як Ви пережили вихід Церкви з підпілля?

― Це був сплеск свободи, ейфорія. З одного боку ― велика радість, бо ми завжди мріяли, щоб була відкрита Церква, щоб були монастирі, щоб люди могли приходити в храми, а не збиратися потайки по хатах по п’ятеро-десятеро осіб.

А з іншого боку ― залишалася обережність, бо звичка до підпільного життя не минає одразу.

― Як відбулося Ваше призначення єпископом?

― То було несподівано. Мене викликав нунцій і каже: «Папа призначив вас єпископом…» Для мене це було дуже неочікувано. Я відповів: «Та я подумаю, поїду додому…» А нунцій каже: «Нікуди ви не поїдете. Ідіть у каплицю, помоліться, напишіть Папі подяку і прийміть». Я зрозумів, що коли так каже Церква, коли це Божа воля ― то вже не відмовляйся.

― І як Ви сприйняли це нове служіння?

― Я думав, що єпископ має багато вільного часу. А виявилося навпаки: щодня купа листів, зустрічей, священники приходять, люди потребують уваги… Мені треба було якийсь час, щоб увійти в ту специфіку.

Найважчим є приймати рішення щодо переміщення священників, коли бувають конфліктні ситуації. Але я ніколи не ховався від людей і не уникав їх, хоч іноді було дуже важко, коли приходили й емоційно нападали.

― Хто є для Вас прикладом у служінні?

― Передусім ― Блаженніший Любомир Гузар. Його спокій, мудрість, духовна глибина ― це великий приклад. Також для мене дорогим є святий Альфонс, засновник нашого монастиря. Він теж був єпископом і неодноразово просив Папу звільнити його від служіння, але Папа відповів: «Досить того, що ти молишся і дбаєш, твоя єпархія живе».

Маю перед очима й отців підпілля, як-от отець Михайло Винницький, який чотири рази був засуджений, але не зламався. Це наші дороговкази.

Підготувала Наталія Павлишин

Джерело