«Ми завжди мріяли, щоб була відкрита Церква, щоб були монастирі, щоб люди могли приходити в храми, а не збиратися потайки по хатах по п’ятеро-десятеро осіб», — поділився владика Ігор Возьняк в інтерв’ю для пресслужби Львівської Архиєпархії, згадуючи вихід УГКЦ з підпілля.

Цьогоріч Митрополит Ігор відзначає дві важливі дати — 20-річчя інтронізації та 45 років із дня священничих свячень. Він належить до покоління тих, хто бачив гоніння Церкви, але, попри страх і переслідування, прийняв поклик Господній. Це служіння, каже владика, завжди вимагало тиші, відваги та глибокої віри.

Майбутній архиєрей зростав у родині, де віра передавалася не словами, а життям. Його батько був підпільним священником УГКЦ. Одного вечора до їхнього дому прийшли двоє чоловіків. Вони посвітили ліхтариками, побачили ікони й пішли, а вже невдовзі в районній газеті з’явилася стаття під назвою «Учитель молиться». Від батька вимагали зняти ікони і публічно зректися віри під загрозою звільнення. Та ікон він не зняв. Після звільнення з роботи працював у колгоспі, виконуючи найважчі завдання, бо була вказівка не призначати його навіть ланковим.

У тому середовищі з’явилися знайомства з отцями підпілля. До дому владики часто навідувалися священники, і часом батько брав із собою сина на зустрічі. Вже тоді владика Ігор розумів, що тато готується до священства, однак коли це сталося ніхто не знав. Ймовірно з січня 1969-го, бо вже тоді вдома почали відправляти Служби Божі.

Віра, зміцнена прикладом батька і підпільних священників, зродила в дитячому серці покликання до монашого життя. У 1974 році владика Ігор розпочав новіціят, вступивши до підпільного монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів), а вже наступного року склав перші обіти й почав навчатися філософії та богослов’я у підпільній семінарії.

«Я ніколи не шкодував, що відповів на Господній поклик», — ділиться владика.

Зліва на право: Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, митрополит Львівський Ігор Возьняк, митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк

У 1977 році він переїхав до Вінниці, щоб продовжити навчання, паралельно працюючи у газовій конторі. «Це давало можливість непомітно допомагати римо-католицьким священникам, уділяючи вірним тайни Сповіді та Євхаристії. Так, ризик завжди був. Але думаю, що Господь притупляє страх, щоб людина не боялася», — пригадує єпископ.

Пам’ять про підпілля, за словами владики, залишила в ньому глибокий відбиток: «Досі, ще з тих часів, залишився підсвідомий страх. Коли хтось раптово вийде з-за кута — внутрішньо насторожуєшся. Думаю, це вже зі мною назавжди».

Владика Ігор був серед тих, хто наприкінці 1980-х домагався легалізації Української Греко-Католицької Церкви. «Ми поїхали до Москви делегацією — три єпископи і три священники. Під приймальну Верховної Ради Радянського Союзу тоді приїхало шість „воронків“ — по одній машині на кожного. Нас мали забрати в психлікарню», — пригадує він.

Владики й отці підпільної УГКЦ під час голодування у Москві

Попри небезпеку, цей період владика називає школою довіри до Бога. «Підпілля навчило не боятися, навіть коли страх залишається. Навчило бачити в усьому Божу присутність і не нарікати. Бо служіння — це завжди відповідь на Божий поклик».

У 2002 році призначення на єпископське служіння стало для владики Ігоря цілковитою несподіванкою. «Мене викликав нунцій і каже: „Папа призначив вас єпископом…“ Для мене це було дуже неочікувано. Я відповів: „Та я подумаю, поїду додому…“ А нунцій каже: „Нікуди ви не поїдете. Ідіть у каплицю, помоліться, напишіть Папі подяку і прийміть“. Я зрозумів, що коли так каже Церква, коли це Божа воля — то вже не відмовляйся».

Нову місію владика сприйняв із покорою, однак швидко зрозумів, що це служіння — не спокій, а постійний рух. «Я думав, що єпископ має багато вільного часу. А виявилося навпаки: щодня купа листів, зустрічей, священники приходять, люди потребують уваги… Найважчим є приймати рішення щодо переміщення священників, коли бувають конфлікти. Але я ніколи не ховався від людей, хоч іноді було дуже важко».

Сьогодні, через десятиліття служіння, Митрополит Ігор з вдячністю озирається на пройдений шлях і на тих, хто формував його віру. «Передусім — Блаженніший Любомир Гузар і святий Альфонс, засновник нашого монастиря. А ще маю перед очима отців підпілля, як-от отця Михайла Винницького, який чотири рази був засуджений, але не зламався. Це наші дороговкази», — підсумовує владика Ігор Возьняк.

Фото: Львівська Архиєпархія УГКЦ

Департамент інформації УГКЦ

Джерело