Ймовірно, так, адже кожен може стати поляком.

Гжегож Браун, лідер ультраконсервативної та націоналістичної партії, називає Лешека Міллера, колишнього комуністичного діяча [Примітка редактора: Лешек Міллер був членом Польської об’єднаної робітничої партії (PZPR), яка правила Польською Народною Республікою до 1989 року] та посткомуністичного прем’єр-міністра Польщі, потенційним речником польської справи. Гори не розходяться, сірка не сиплеться на нас — ці слова не є передвісником кінця світу. Здавалося б, їх розділяє майже все. Однак ключовим словом тут є не «все», а «майже». «Майже» щось та означає. Це нагадує знайомий сценарій: розпалювання емоцій на лівому і правому флангах. У потрібний момент обидві сторони виступлять проти центру.

Гжегож Браун був вражений тим, наскільки Лешек Міллер у питанні ексгумацій в Україні «займає польську, національну позицію» і «наполегливо відстоює польські інтереси в цій справі». Звичайно, гріхи Міллера в плані суверенітету та «інтеграції з Євроколгоспом» (зневажливий термін, яким євроскептики називають Європейський Союз) не можна не помітити, але зрештою лідер «Конфедерації Польської Корони» говорить про нього як про нового героя: «з повагою до пана прем’єр-міністра, тут ми можемо порозумітися понад іншими розбіжностями».

Отже, історичні розбіжності є важливими, але вони теж стали частиною історії. У часи, коли суспільство ділилося за принципом «хто стояв там, де стояла ЗОМО [прим. ред.: комуністична міліція, що придушувала демонстрації], а хто спав на верфі на пінопласті», прем’єр-міністр стояв там, де стояла ЗОМО [як діяч ПЗПР, правлячої комуністичної партії — прим. ред.]. Сьогодні, однак, лінії розмежування інші. Ключ до нинішнього поділу такий: «хто хоче Укрополь, хто хоче укрополін [прим. ред.: пропагандистські неологізми на позначення Польщі, де нібито домінують українські інтереси, що натякає на зраду батьківщини], а хто хоче Бандерленд [прим. ред.: відсилання до постаті Степана Бандери, якого в Польщі асоціюють зі злочинами проти польського населення на Волині під час Другої світової війни] на Віслі». І Лешек Міллер перебуває на «правильному» боці цього поділу. «Тут ми, поляки, які хочуть залишитися поляками, можемо зустрітися понад старими поділами».

Повернімося до інтерв’ю з Брауном. З одного боку, Браун цитує Збігнєва Герберта: «Не в твоїх силах пробачати в ім’я тих, кого зрадили на світанку», але з іншого боку, депутат Європарламенту не зосереджується на тих історичних подіях. «Ставлення до Повстання Костюшка чи Листопадового повстання не пояснює явища, з яким ми маємо справу сьогодні», — каже він. Чи були це найважливіші місця пам’яті в нашій новітній історії? А як щодо вбивства солдатів Армії Крайової [бійців підпілля за незалежність], розстрілу робітників, побиття студентів? А як щодо Катині? Хіба не навколо цих питань зосереджувалася історична пам’ять, яку плекала особливо права частина суспільства?

Лідер «Конфедерації Польської Корони» оцінює ймовірність призначення Лешека Міллера послом як дуже високу — звичайно, за умови, що громадяни Республіки Польща оберуть Брауна президентом. Посол має бути безкомпромісним, і Лешек Міллер уже заслужив на довіру в цьому плані. Були згадані слова колишнього прем’єр-міністра щодо інструментів тиску на Київ: «Злітну смугу в аеропорту в Ясьонці слід негайно відправити на термінову перевірку, технічне обслуговування та ремонт, і Київ одразу ж стане схильним до серйозних переговорів», — сказав Гжегож Браун, перефразовуючи Міллера у вищезгаданому інтерв’ю.

Лешек Міллер чітко висловив свою позицію щодо польсько-українських питань після сумнозвісного візиту Броніслава Коморовського до Києва у 2015 році. У день візиту польського президента, вже після його виступу в парламенті, Верховна Рада ухвалила три закони про історичну політику. Тодішній очільник Союзу демократичних лівих сил виявився дуже активним у своїх оцінках (що було не безпідставно, але й не достатньо виважено). В ефірі радіо «Jedynka» він сказав: «Коморовський поїхав до Києва, щоб потиснути руку українцям, а повернувся з ножем у спині». Через десять років Лешек Міллер є улюбленим експертом правого крила з виявлення українських ножів у спинах поляків. Схоже, вони не дорікають йому за те, що він був партійним функціонером ПЗПР [діячем комуністичної Польської об’єднаної робітничої партії], лідером СЛД [посткомуністичного Союзу демократичних лівих сил після 1989 року], і ніхто не згадує про зв’язки обох тепер уже історичних партій з Росією. У будь-якому разі, Росія не є нашою проблемою. У цій наративі нам не загрожує ця країна. Нам загрожують понад 800 тисяч українців, які користуються польською системою охорони здоров’я, українська невдячність, завищені ціни на житло та бандеризація Польщі — під цими ударами тремтить у своїх основах Найясніша Річ Посполита.

На щастя, комуніст став патріотом, бо кожен може навернутися у польськість.

[Примітка перекладача: Анджей Кміциц — головний герой історичного роману Генрика Сенкевича «Потоп», який є польським культурним символом спокути та морального відродження. Спочатку він був безрозсудним зрадником (який перейшов на бік шведських загарбників), але згодом відновив свою честь завдяки героїчним вчинкам та самопожертві, ставши справжнім патріотом.]

Цитати взяті з YouTube-каналу Дмитра Блащика «Без таємниць» (Bez tajemnic).

Альберт Іванський

Джерело