Проповідь Преосвященного владики Тараса Сеньківа, Єпископа Стрийського у двадцять п’яту неділю по Зісланні Святого Духа, 30 листопада 2025 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрий.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Притча «про милосердного самарянина» це історія, яка не перестає звертатися до нашого життя своєю актуальністю. Вона порушує спокій нашого сплячого або розсіяного сумління і попереджає нас про ризик пристосованої віри, яка задовольняється зовнішнім дотриманням закону, але не здатна відчувати і діяти з таким внутрішнім співчуттям, як Бог.

Власне центральною темою цієї притчі є співчуття, яке в євангельській історії описано через дії самарянина, і перше, на чому вона наголошує – це погляд. Про священника і левіта сказано, що коли вони спостерегли пораненого чоловіка, який лежав на узбіччі дороги побитий розбійниками, то «побачили його і обійшли стороною». Про самарянина ж Євангеліє каже: «побачив його і змилосердився».

Погляд є вирішальним, бо він висловлює те, що ми маємо в серці: можемо бачити і пройти повз, або побачити і відчувати співчуття. Існує зовнішній, розсіяний і поспішний погляд, який вдає що не бачить, тобто не дозволяє собі бути зворушеним і зачепленим ситуацією. А є погляд очима серця, глибший погляд, емпатія, яка втягує нас у ситуацію іншого, внутрішньо нас зворушує, потрясає, апелює на вартість життя і нашу відповідальність.

Перший погляд, про який нам хоче розповісти притча, це той, яким Бог звернувся на нас, щоб і ми навчилися мати такі самі очі, як Він, сповнені любові та співчуття до інших. Милосердний самарянин є насамперед образом Ісуса, вічного Сина, якого Отець послав в історію саме тому, що він дивився на людство з дна його страждань, бачив очима, серцем і душею, сповненими співчуття і солідарності.

Так само, як той чоловік, котрий спускався з Єрусалима до Єрихону, людство тоді спускалося в прірву смерті, та мусило протистояти темряві зла, стражданням, бідності і безглуздю насильства та смерті. Однак Бог поглянув на нас з милосердям, захотів сам пройти нашим шляхом, зійшов серед нас і в Ісусі – милосердному самарянині, прийшов, щоб зцілити наші рани виливаючи на нас олію своєї любові та милосердя.

Бог є милосердям і співчуттям, а Ісус «є співчуттям Отця до нас». Спаситель виходить нам назустріч, бо «хоче бути нашим ближнім». Христос дає нам зрозуміти, що саме він є милосердним самарянином, який допоміг напівмертвому, що лежав на дорозі, побитий і покинутий розбійниками.

В цьому ця притча є викликом для кожного з нас. Подібно як Христос є об’явленням милосердного Бога, вірити в Нього, і слідувати за Ним як Його учні, означає дозволити Йому себе змінити, щоб і ми могли мати такі ж почуття, як Він: серце, здатне до співчуття, погляд, який бачить і не відвертається, руки, які допомагають і лікують рани, сильні плечі, які несуть тягар тих, хто в біді.

Справжнє навернення та зростання у праведності не означають помноження зовнішніх вчинків. Навпаки, основою є звернення до свого серця щоб об’явити, що саме там Бог вписав закон любові. Якщо в глибині свого життя ми відкриємо, що Христос, як милосердний самарянин, любить і піклується нами, що ми є зцілені і врятовані Ним, то і ми повинні стати знаком Його любові і милосердя у світі.

Сучасний перебіг історії подібний на шлях, що веде з Єрусалима вниз до Єрихону, міста гріха, розташованого нижче рівня моря, шлях усіх, хто занурюється в зло, страждання і бідність. Це шлях багатьох людей, які обтяжені життєвими труднощами або поранені обставинами життя, шлях усіх, хто «падає вниз», аж поки не загубиться і не досягне дна. Це дорога тих, у кого війни вбиває майбутнє, мрії і життя. В таких обставинах революція любові є нагально необхідною, бо інакше людство втратить свою суть – людяність.

Якщо ми бачимо такі трагедії коли проходимо повз, чи дозволяємо зворушитися своєму серцю, як самарянин? Чи просто задовольняємося тим, що виконуємо свій обов’язок, або вважаємо своїм ближнім тільки того, хто належить до нашого кола, хто думає так само, як ми, хто має ту саму національність або релігію. Але Ісус перевертає цю перспективу і представляє нам самарянина, чужинця і єретика, який стає ближнім того, абсолютно йому невідомого пораненого чоловіка. І просить нас робити так само.

Ісус запитує: «Як ти думаєш, хто з цих трьох виявив милосердя до того, хто потрапив до рук розбійників?» Відповідь була: «Той, хто виявив до нього милосердя». Питання Ісуса не було «невинним». У мові Старого Завіту «ближній» – це не будь-яка людина, а той, хто належить до того самого села, роду. Священник і левіт, безперечно, належали до них, але якби питання звучало: «Чи є цей самарянин моїм ближнім?», то в даній ситуації відповідь була б однозначною – «ні». Ніхто з тогочасних слухачів Ісуса не сказав би, що самарянин є його «ближнім».

Але Ісус перевертає це питання: самарянин, чужинець, сам стає ближнім. Самарянин не запитує, де межа його обов’язків солідарності, ні які заслуги необхідні для вічного життя. Стається щось інше: його серце переповнюється співчуттям.

В цьому є новизна Божого Милосердя. Починаючи зі свого внутрішнього світу, ми повинні навчитися бути ближніми, бо відповідь ми вже носимо в собі як досвід власного відкуплення. Ми повинні бути людьми які люблять, людьми, чиє серце відкрите, щоб піклуватися про потребуючих.

Бачити, не проходячи повз, припинити наш поспіх та дозволити, щоб життя іншої людини, хто б вона не була, з її нуждою і стражданням, діткнулося наших сердець. Це робить нас ближніми один до одного, створює справжнє братерство, руйнує стіни і бар’єри. І врешті-решт любов завойовує простір і стає сильнішою за зло та смерть. Амінь.

Джерело