Галина Парасюк, кандидат історичних наук,

архівіст Українського Національного Музею в Чикаго

 

Андрей Шептицький, апостол віри і добра, чия діяльність припала на вкрай важкий час в історії нашої держави. Немає ділянки українського життя, до якого б не долучився і на яке б не вплинув митрополит Андрей, – церковна, суспільна, економічна і культурна, гуманітарна і освітня, – до всього доклав частину душі. В архіві Українського Національного Музею в Чикаго зберігають документи про політичну місію Андрея Шептицького до Білого Дому. Ця сторінка діяльності Святоюрського велетня є майже невідомою. В час, коли питання України і її територіальної цілісності розглядають на найвищому політичному рівні, вкрай важливо звернутися до попереднього досвіду та заходів української дипломатії, частиною якої був і сам Андрей Шептицький. Як відбувалися зустрічі митрополита у Білому Домі?  Що відповів Андрей Шептицький на запитання міністра торгівлі Герберта Гувера: “Під ким воліє бути Україна, під Польщею чи під владою більшовиків?” та до чого тут “Тью-тью-ник”. Чому так важливо не поступитися жодним клаптиком української землі?

 

Візит Андрея Шептицького до Сполучених Штатів на початку 20-х років минулого століття передбачав ряд політичних та гуманітарних завдань. Перед поїздкою митрополит мав нараду із президією Всеукраїнської Ради у складі його голови Михайла Корчинського, Степана Барана, Івана Липи та Івана Кобзи. Темою обговорення була діяльність уряду УНР та політичне майбутнє України. Вже по дорозі за океан Андрей Шептицький зустрівся у Відні із Євгеном Петрушевичем і Костем Левицьким та іншими діячами Галичини. Отож, важливим політичним зустрічам у США передували консультації, які передбачали готовність митрополита вести мову про Україну на найвищому рівні. У своїх листах до адміністратора УГКЦ в Америці о. Петра Понятишина митрополит Шептицький писав, що приїжджає до Сполучених Штатів цілком приватно і уникає особливих пишних та церемоніальних зустрічей. Прибувши у Нью-Йорк у другій половині листопада 1921 року, Андрей Шептицький оселився у парафіяльному домі при церкві Св. Юра, парохом якої тоді був Микола Підгородецький.

У перші ж дні візиту, виявилося, що митрополит не має цивільного одягу. В Сполучених Штатах існувало правило в публічних місцях не з’являтися у священичому одязі. Одяг для митрополита Андрея пошили за 24 години на замовлення. З нагоди іменин митрополита, а саме на свято Апостола Андрія Первозванного, влаштовано урочистий бенкет у готелі Пенсильванія в Нью-Йорку.

Зустрівшись у Нью-Йорку з отцем Петром Понятишиним, Андрей Шептицький ознайомив зі своїм планом зустрічей, насамперед із президеном Уореном Г. Гардінгом, міністром торгівлі, Гербертом Гувером та держсекретарем Чарльзом Е. Гюзом. Тоді в Америці побутував жарт, що країною управляють три “Г”, тобто Гардінг, Гувер і Гюз. Петро Понятишин попередив митрополита, що аудієнцію із президентом Гардінгом влаштувати неможливо, бо у Білому Домі є суворе правило, – президент не приймає приватних осіб, незважаючи на їх статус і вагу. Андрей Шептицький відповів, що не порушуватиме правила. Все ж, від своєї мети побачитись із президентом Гардінгом, митрополит не відмовився і за порадою звернулися до товариша о. Понятишина, сенатора від штату Нью Джерсі, Джозефа Фрілінггайзена, який також був кращим другом американського президента. Сенатор Фрілінггайзен порадив скористатися традиційною зустріччю у Білому Домі. У той час існувала традиція, коли один день у тижні у призначену годину, президент давав публічний прийом для громадян у офісі канцелярії свого секретаря. Зустріч відбувалася таким чином, що президент зустрічав громадян, тиснув руку кожному, однак, ніколи не говорив із ними.

Традиція виникла через нарікання відвідувачів Білого Дому, що будучи в резиденції президента, ніколи не бачили його самого. Секретар Кернс порадив прийти на цей публічний прийом трохи раніше, щоб мати нагоду довшої зустрічі, ніж мить рукостискання. Саме так і вчинили. Митрополит Андрей прийшов на зустріч раніше і, коли до офісу зайшов президент Гардінг, секретар представив Андрея Шептицького як Архієпископа (в Америці титул митрополита був не зрозумілим терміном). За спогадами отця Понятишина, президент Гардінг дуже прихильно зустрів Андрея Шептицького, сама постать митрополита, його високий зріст відразу викликали симпатію в Уорена Гардінга, який теж був доволі високого зросту. Президент запитав митрополита Андрея, чи подобається йому Америка і той відповів, що вже в повітрі, яким він дихає, він відчуває, що Америка – країна волі і свободи. Відповідь була до вподоби президенту. Розмова продовжилася про Галичину, якої розрухи зазнала ця територія під час війни та її політичний статус, бо з- під влади Австрії, потрапила під окупацію Польщі.

– Це дуже погано! That’s too bad! – голосно проказав Гардінг.
У цей час секретар офісу відчинив двері для відвідувачів зустрічі з президентом. Митрополит Андрей, побачивши, що не може довше продовжувати розмову, яка тривала 5-6 хвилин, поблагословив президента Гардінга, подякував, та на прощання, потиснувши руку, вийшов із Білого Дому. Коротка аудієнція в Білому Домі, очікувано не принесла результату, президент Гардінг обмежився тільки загальними фразами.

Наступні заходи та старання митрополит Шептицький та його помічник о. Понятишин спрямували на зустріч із Гербертом Гувером, міністром торгівлі США. Він також очолював Американську адміністрацію допомоги, організацію, що надавала гуманітарну допомогу постраждалим у Першій світовій війні, в цьому статусі і відвідував Україну. Для подолання післявоєнної розрухи в Європі, Конгрес США ухвалив надати фінансову допомогу у розмірі 100 мільйонів доларів. Візит Герберта Гувера до Львова в рамках гуманітарної місії, не мав великого позитивного зрушення для допомоги українцям. Американського політика супроводжували польські урядовці, які взяли на себе весь розподіл допомоги постраждалим у війні. Несправедливість щодо українців не залишила в спокої посланця до Вашингтона. Аудієнцію влаштував вже знайомий сенатор від штату Нью Джерсі, Джозеф Фрілінггайзен, який одним телефонним дзвінком полагодив питання.

Вранішня зустріч розпочалася із представлень. Гостей подивувало, що Герберт Гувер дуже вірно промовив прізвище Шептицький, а також запросив гостей сідати, що було свідчення готовності до тривалої розмови. Розмову почав Андрей Шептицький, що насамперед подякував за щедру гуманітарну допомогу для українців, та в той же ж час заявив, що польська влада скривдила українців у розподілі. Для Герберта Гувера така заява стала несподіванкою:

– Голод, – сказав Герберт Гувер, – не знає расової, національної чи релігійної різниці, він дошкуляє всім одинаково. Міністр торгівлі з недовірою слухав слова митрополита. На підтвердження своєї правдивості, Андрей Шептицький показав передовицю у “Газеті Львівській” із фінансовим звітом та переклав для міністра ті рядки де йшлося, що українці отримали 19 % від виділеної суми. Гувер не знайшов слів для відповіді.

Розмова перейшла у політичну площину. Митрополит Шептицький доніс до Герберта Гувера інформацію, що через помилкове рішення прийняте на мирній конференції у Версалі, надати мандат на окупацію Східної Галичини, Польща зайняла історичні українські землі та почала знищення тих прав, якими користувались українці в Австро-Угорській імперії. Митрополит наголосив на польському терорі в Галичині, – арешт інтелігенції, заборона української преси, над мирним населення чиниться насильство та жорстокі переслідування. Шовіністична політика Польщі ще виллється у нову світову війну, – пророче проказав митрополит. З усіх народів Австро-Угорської імперії, тільки українці не отримали своєї держави, – аргументував Андрей Шептицький.  Герберт Гувер слухав митрополита уважно, не зводячи з нього очей. Потім промовив, що сама Східна Галичина не могла відбутися як держава бо не змогла б захистити себе від більшовиків.

– Більшовики стояли б вже в Карпатах, – сказав Гувер, – Допустити цього альянти не могли.

Митрополит відповів, що альянти мали б захищати Галичину. Однак, відповідь міністра була категоричною:

– Америка та альянти пролили багато крові у війні і починати нову війну заради Східної Галичини ніхто не буде.

Митрополит мовчав. Гувер запитав митрополита Шептицького:

– Під якою владою воліли б українці бути: під владою Польщі, чи перейти під владу большевиків?

– Це означало б перейти з однієї тюрми до іншої, – відповів Андрей Шептицький.

Гувер злегка усміхнувся, почувши відповідь. Американський політик тримався дуже холодно. “Мабуть, така вже Гуверова вдача”, – згадував о. Петро.

Андрей Шептицький зауважив, що якби була визнана незалежна Україна, то питання захисту Східної Галичини було б вирішено. Мирна конференція повинна була визнати Україну під керівництвом Симона Петлюри, бо за ним вся Україна. На що Герберт Гувер запитав: “Скільки в Україні є гетьманів?”, очевидно, маючи на увазі отаманщину, не розуміючи різниці між гетьманом та отаманом, почав  називати імена отаманів:

– Макно, Тью-тью-ник, Апостол…, – продовжив, – Більшовики не вдержаться при владі довго. Коли провалиться їхня влада, то буде скликана нова конференція, де і вирішиться українське питання.

Аудієнція, що тривала трохи більше як пів години, підійшла до кінця. Результат не задовільнив Андрея Шептицького. Позитивним було те, що до міністра торгівлі донесено правдиву картину про стан українських земель під польською окупацією. Митрополит вийшов із зустрічі пригніченим. На запитання, які його думки про розмову, він дуже тихо, майже пошепки проказав: “Ситий голодного не розуміє”. Після зустрічі він мовчав. Секретар Кернс зауважив, що Андрей Шептицький ледь стримав сльози. Цим, очевидно, пояснюється відмова митрополита мати зустріч із третім “Г” в керівництві США, – держсекретарем Чарльзом Гюзом.

Куди далі повела мандрівка Андрея Шептицького в Америці і чи відвідав він Чикаго? Чи змінив свою думку і таки зустрівся із держсекретарем Ч. Гюзом? Що стало результатом політичної місії митрополита?  Читайте у продовженні в березневому випуску журналу Ukrainian People.

Матеріали і фото з архіву Українського Національного Музею в Чикаго.

Митрополит Андрей Шептицький

Андрей Шептицький перед входом в редакцію газети “Свобода”, грудень 1921 р. 

Герберт Гувер, міністр торгівлі США на початку 1920-х рр., майбутній президент Сполучених Штатів, за каденції якого американці переживатимуть період “великої депресії”. Картонні коробки в яких житимуть безхатьки, отримають назву “гувервілі”.

Білий Дім. Перша відома фотографія Білого Дому, резиденції американських президентів, 1846 рік. 

  

Джерело