15 лютого 2026 року, у Неділю М’ясопусну, в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові, владика Володимир виголосив проповідь над євангельським уривком про Страшний суд (Мт. 25, 31–46).

У своєму слові архиєрей зосередив увагу на особистій відповідальності кожного за власне життя і вічність. Йшлося не про страх перед кінцем світу, а про щоденний вибір добра, який формує нашу вічну перспективу. Владика наголосив: християнство – це не теорія і не лише релігійна практика, а конкретна людяність, виявлена у вчинках любові. Саме наші діла милосердя, здійснені з любов’ю, стають «книгами», які ми пишемо власним життям і які відкриються перед Богом.

Яка перспектива чекає мене?

Живучи на землі, не одна людина ставить собі питання, як то є в небі, у вічності? Бо це наше майбутнє, навіть якщо не всі в це вірять.

Ніхто не знає докладно, як там дійсно є, як виглядає це місце перебування Бога. Але для нас важливіше, чи ми там будемо?! Що робити, щоб успадкувати небо, тобто щасливу вічність? Ми на це питання можемо відповісти наступним чином: молитися, приймати Святе Причастя, виконувати заповіді, цілковито наслідувати Ісуса Христа…

З року в рік у м’ясопусну неділю ми роздумуємо над уривком Євангелія від Матея, де Ісус розповідає притчу про кінцевий суд, у нашій обіжній мові знаний як Страшний суд. Залежно, як для кого. Бо для праведної людини – це скоріше довгоочікувана радісна мить.

Церква дає нам можливість для застанови, бо ми всі станемо перед Богом і будемо суджені за наші вчинки. Чи радше наші вчинки будуть судити нас.

Людяність – передумова християнства

Сьогоднішнє Євангеліє дуже особисте, це немовби ціла програма діяльності Ісуса Христа. Він наголошує, що люди будуть поділені на дві категорії: праведників, яких Він покличе до Царства Небесного, і неправедних, які відійдуть на вічну кару. Ті, хто допомагав голодним, спраглим, чужинцям, нагим, хворим чи ув’язненим, продемонстрували свою віру в ділах, отримають благословення Бога. Натомість ті, хто проігнорував потреби ближніх, будуть засуджені.

Отже, кожна людина своїм життям показує, до якої групи людей вона буде належати у вічності: до спасенних чи проклятих. Це потрібно показати вже тут, на землі. Ісус не страшить нас Страшним судом, а застерігає. Тут йдеться передусім про людські відносини. Нема мови про матеріальні речі, про гроші, чи вони все вирішують чи ні, а йдеться про людяність. Якщо ми спочатку не станемо людьми, то не зможемо бути християнами…

Вибрані питають: Господи, коли ми бачили Тебе голодним, нагим, ув’язненим? Відповідь Царя є наступна: «Все, що ви зробили для моїх братів і сестер, ви Мені зробили». Адвокат може знайти прогалину в законі, оправдати свого клієнта, а тут – ні. Ми не мусимо зробити багато, але те, що можемо. Ще важливіше — з любов’ю.

Ми можемо думати, що заповіді обмежують нашу волю. Але якраз тут стоїть перед нами велике поле вибору і вільності.

Роби те, що Я робив

Ісус не проголошує нам якісь теоретичні речі, а каже сьогодні: роби те, що Я робив. Він служив людям, бачив їхнє горе, труднощі: у Капернаумі відвідав тещу Петра, в Єрихоні зустрів сліпого жебрака, грошей не мав, але зір йому подарував, тисячі голодних хлібом нагодував. Знаємо, чим люди Йому за це відплатили – брутальною розправою на хресті.

Ісус не мав дому, щоб приймати інших, але Його присутність скрізь несла свято. Не мав де голови прихилити, а на хресті схилив голову, при цьому простягнув руки до нас. Брутальна смерть не завадила Ісусові воскреснути.

Книги, які ми пишемо власним життям

У світлі сьогоднішньої неділі запитаймо себе, яка перспектива чекає мене конкретно? Для багатьох цікаво, коли буде кінець світу. Не знаємо цього. Але є певність, що буде кінець мого земного життя.

Хтось може сказати, що живемо раз, треба собі робити приємність. Ми радше вмираємо раз, а живемо на щодень. Лише важливо інвестувати життя в добрі справи. Адже від цього залежить, що буде після смерті.

Кожна мить нас наближає до вічності. Не мусимо цього боятися, а бути готовими, вибирати добро! Шлях добра у світі ніколи не закінчується, лише хтось мусить йому дати початок. Навіть якщо воно не матиме продовження, все-таки це є передсмак неба на землі.

Скільки б ми людям не робили добра, все одно рано чи пізно можемо почути фразу: «Тебе ніхто не просив це робити». Але, роблячи іншим добро, ми тим самим робимо його собі. Бо суспільство стає кращим, а нам у ньому легше жити. Кінцево, ми робимо собі інвестицію у вічність. На завершення Євангелія є акцент на слово «підуть»: одні — у вічне життя, інші — на муку. Тобто людина побачить себе у світлі власного життя.

Нещодавно я мав розмову зі знайомими людьми після похорону. Зокрема, прозвучала думка, як добре, якщо наш похорон буде святом. Хоча відразу може бути замішання: як то похорон може бути святом, коли він спричинює стільки болю? Справа в тому, що похорон рано чи пізно, так чи інакше буде. Але який? Якщо наші роки були сповнені життям, якщо домінувало відчуття свята в правильному розумінні, то таким буде і похорон.

Стихири на стиховні утрені говорять про суд ось так: «Книги розгортаються, вчинки оскаржуються, і скриті таємниці виявляються…» Що це за книги? Ці, які ми пишемо власним життям.

Джерело