Анна Корягіна: Одразу варто, я думаю, сказати, що в Ассаяса досить чітка позиція. Він перед своїми глядачами так і сказав, що на європейському континенті війна, це жахливо, крапка. Але далі все, що він говорить, дійсно цікаво. Тобто він твердить, що хотів зробити фільм про владу загалом і обрав Росію в ці декорації. 

Це я цитую: «Я міг би обрати інші декорації, але вирішив обрати ці». І треба розуміти, що в Ассаяса це був уже 20-й фільм. В основному він робив стрічки про французьких буржуа, в їхніх французьких, паризьких квартирах. Тобто він дуже рідко виходив за межі цих паризьких квартир.

А коли виходив, то зняв, наприклад, такий мінісеріал про венесуельського терориста «Карлос». Тобто от у нього є це захоплення злом. Властиве не тільки йому, звісно, але в контексті того, що він робить фільм про російський режим, коли йде війна, це захоплення набирає зовсім інших відтінків. 

Анна Корягіна, фото Stas Kartashov. Docudays UA, 

Антоніна: А як це захоплення проявляється? Я недавно читала допис нашого філософа Володимира Єрмоленка на цю тему. Він міркує так: «Захід побудований на ідеї середнього класу, а середній клас часто деградує в посередній клас. А посередній клас продукує дрібні думки, дрібні інтриги, дрібні почуття. Все те, що в європейській літературі висміюється як “міщанство” і т.д. І от ті, кого “посередній клас” втомлює, шукає “величі”. І знаходить цю “велич” в імперіях і тираніях. Не розуміючи, що це велич ката, а не велич героя… Пошук величі, але нездатність розрізнення між величчю героя і ката, веде “західного інтелектуала” (чи просто громадянина) до захоплення “великою Росією”». Які ваші думки стосовно конкретно французів?

А. К.: Ну, це ж дві імперії. Франція теж була імперією. Це важкі теми, не пропрацьовані досі у французькому суспільстві. І хочеш чи не хочеш, ось це зближення є. Дві культури і дуже довгі, дуже глибокі зв’язки та обміни. Їх нікуди не прибереш так швидко.

І Ассаяс — такий типовий представник буржуа. Він взагалі сам був раніше кінокритиком, журналістом. Тобто це інтелектуал-буржуа, який вирішив зробити фільм про владу. І на цьому шляху (і я ж думаю, що задум був давнішній) він зустрів автора книжки. Нагадаю, що фільм екранізували за книжкою, яка стала бестселером у Франції, тут просто змітали десятками примірників. Автор Джуліано да Емполі захоплений Сурковим. Для нього Сурков — це реально рольова модель. Якщо подивитися біографію Суркова і да Емполі, у них схожий шлях. Вони обидва дуже прив’язані до культури, до культурних кодів, до попкультури. І в них політичний шлях дуже схожий.

Ідемо далі. Ассаяс слідує до своєї мети і також зустрічає Емманюеля Каррера, свого давнього друга. А Каррер захоплений Росією все життя. В нього мама була дуже пропутінська. Ну, і Емманюель теж це захоплення імперією перейняв. І, власне, фільм вийшов про захоплення. У кожного своє, але загалом — про захоплення Росією.

Олів’є Ассаяс, фото Locarno Festival / Massimo Pedrazzini

А.: А вони взагалі усвідомлюють, що це зло? Вочевидь, не так щоб «Ось воно, зло, але воно нам подобається?». Як вони рефлексують навколо усього цього?

А. К.: Я думаю, що не усвідомлюють. Як на мене, вони взагалі не думали, що це буде проблемно. Питання, чи доречно буде приїхати в Латвію і поставити там декорації Кремля, не стояло. Тобто Емманюель Каррер в інтерв’ю Le Figaro говорив, що ми хотіли побудувати Кремль, бо в Росії не могли знімати. От і приїхали в Латвію й без проблем це зробили. Тобто вони не задавалися таким питанням.

Буквально вчора прочитала в латвійських медіа, що виявляється, коли вони знімали (ясно, що Кремль — прапори російські для декорації потрібні були), то латвійські жителі реально дзвонили в поліцію, коли бачили російський прапор. Тобто це кіно в кіно, це фільм у фільмі. І в чому різниця між Францією та Латвією, цей фільм дуже чітко показує. 

А.: Тобто у нас немає доказів, що автори безпосередньо працюють на російську пропаганду? Вони радше не розуміють контексту свого дослідження?

А. К.: Так, я не можу сказати, що фільм Ассаяса — це пропаганда або в них був злий задум з цього приводу. Ні, вони дійсно хотіли зробити фільм про владу. Вони просто зіштовхнулися з реальністю країни, якій «пощастило» мати спільний кордон з Росією. Приїхали в Латвію, їм відмовили в держфінансуванні, але мало того, вони наштовхнулися на місцеву компанію зі своєрідним бекграундом, близьким до Росії. 

Й більше того, там є така іронія — фільм же про сірого кардинала. Сурков — це те, що ми називаємо спіндоктор (спеціаліст, який управляє інформаційним простором. — Ред.). І от, вони у всіх цих іграх своїх інтелектуальних не помітили, що з приїздом у Латвію натрапили на компанію, в якої є фактично свій спіндоктор. Це громадянин Норвегії та Ізраїлю, який стоїть за Forma Pro Films (співвласник супутникової компанії та гравець на ринку нерухомості Гілад Регев. — Ред.) з глибокими давнішніми російськими зв’язками, з бізнес-зв’язками. Вони просто зіштовхнулися в реальності з тим, про що хотіли зняти кіно.

І я це, до речі, дуже чітко помітила, коли подивилася фільм у залі. Там був глядач, який після сеансу сказав: «Дуже вам дякую за фільм. Але я би дуже хотів, щоб ви, можливо, зняли другу частину. Чому ви зупинилися на 2014 році? Я би хотів побачити еволюцію персонажа, еволюцію Суркова, подивитися війну в Україні». А я сиджу в цій залі на 900 людей і думаю, що ця людина, ймовірно, навіть не розуміє, що російська гібридна війна вже тут, вона в його житті щоденному. І, власне, хочуть вони цього чи не хочуть, автори цим фільмом підспівують російській пропаганді.

Це демонструють слова глядачів з одного боку, але з іншого — що говорить Олів’є Ассаяс перед своєю публікою. Тому що того вечора в Аррасі він після фільму сказав, цитую: «Владислав Сурков відповідальний за розстріли на Майдані». Ну це ж неправда. Я прямо зв’язалася з Офісом генпрокурора — українське правосуддя не має наразі достатніх доказів, щоб побачити слід Суркова. Він приїжджав, він зустрічався з посадовцями, він був після розстрілів. Але він не є відповідальним. Відповідальність несе керівництво країни. Тобто Ассаяс сказав fake news перед залою в 900 людей. Виходить, що найцікавіше починається після фільму, коли на сцену виходить автор.

А.: Якщо підсумувати, яким міг бути безпосередній вплив Росії на цей фільм? 

А. К.: Є історичний російський вплив, оце захоплення. Не думаю, що були зв’язки з Росією. І тим більше Ассаяс, хоч мені відмовив інтерв’ю, але в пресі та під час венеційської прем’єри говорив, що відмовляв багатьом інвесторам через їхні зв’язки з Росією. Думаю, що весь продакшн вони були свідомі цих ризиків. І обережно до цього ставилися.

Інша справа, наприклад, Gaumont, це найстаріша у світі кіностудія. Вони продають і далі в Росію фільми. Ми, до речі, на сьогодні не знаємо, чи буде проданий фільм («Кремлівський чарівник». — Ред.) в Росію. Gaumont не захотів ділитися цією інформацією, але рано чи пізно вона стане публічною. 

Як на мене, питання в тому, як і що говорять автори, бо всі троє — дуже поважні у Франції люди. І те, яку агресивну рекламу зробив Gaumont. Постери з Путіним, якого грав Джуд Лоу, були по всьому Парижу. І ці постери висіли під французькими або під європейськими прапорами.  

Ще є такий момент. Французьке медіа L’Express минулого року зробило інтерв’ю з Сурковим. Він у письмовому вигляді їм дав відповіді. І вони ще тоді цим дуже пишалися. Написали: «ми взяли інтерв’ю зі справжнім кремлівським чарівником». Отже, книжка дуже сильно перехльостувала реальність. А напередодні виходу фільму вони прямо зробили таку рекламну кампанію, мовляв, подивіться, у нас було інтерв’ю зі справжнім королівським чарівником, який винайшов путінізм. І оце «винайшов путінізм» звучало так, наче він винайшов велосипед. Це був хайп на крові. Цього у Франції не розуміють. Перший тиждень прокату — найуспішніший старт в усій кар’єрі Ассаяса.

https://www.youtube.com/embed/B5iSUmP4I6E

А.: Я, до речі, в одному з латвійських оглядів на «Кремлівського чарівника» прочитала фразу: «Західні митці часто поєднують роздуми про Росію із цілковитим нерозумінням, що таке Росія». 

А. К.: Ну так, так. Тим більше, це відсилає до вашого питання: звідки взагалі це захоплення Росією? Ну, це ж триває століттями. І, власне, слово «клюква», про яке я дізналася під час цього розслідування, походить, згідно з легендою, з того, що колись у XVII столітті іноземний поет приїхав у Росію. І от він написав, що у своїй подорожі сидів «под развесистой клюквой». Але штука в тому, що клюква (журавлина. — Ред.) — це рослина, яка росте на болотах, це не дерево. А поет, до речі, був французом.

А.: Цікаво тепер, що глядачі говорили після цього прем’єрного національного показу в Аррасі.

А. К.: Глядачі були дуже вдячні за фільм. Були такі цитати: «Дякую вам за таку монументальну режисуру», «Дякую, це найсильніший фільм цього фестивалю». Була фраза, яка мене зачепила. Чоловік, досить молодий, сказав: «Дякую вам за фільм. Тепер я ще більше боюсь поточної ситуації, ніж раніше».

А.: А чому він це сказав?

А. К.: Через нагнітання. Може ви читали, в The Guardian вийшов матеріал — це не рецензія, а трошки іншої категорії текст. Авторка — росіянка. Там навіть у заголовку написано, що цей фільм робить із Путіна Джеймса Бонда. Це нагнітання, музика, притишеним голосом діалоги — воно когось може дійсно ще більше налякати російською реальністю. Оце теж питання, так? А чи взагалі доречно такий фільм знімати? Чи доречно це нагнітання робити, коли Франція почала досить швидко озброюватися? 

Що ж, на цьому місці має вийти дід Панас і сказати знамениту фразу, яку йому приписують. Бо, шановні малята, справ у нас, як бачите, повно. Ми любимо говорити про боротьбу з російською пропагандою в культурі, але не завжди наші методи дієві, бо просто написати ноту протесту проти показу якогось фільму чи зашакалити якусь організацію в соцмережах — це не стратегія, хоча, звісно, відмовлятися від цього не варто.

Проте Антоніна весь час розповідає вам (вмикаю режим Віталія Портникова), що росіяни на закордонну публіку часто діють доволі тонко, творами мистецтва, котрі суттєво відрізняються від ура-патріотичного кринжелло, яким загодовують своїх. І, на жаль, нас також. Тому і наша відповідь мусить бути не емоційною, а дуже продуманою та аргументованою. 

А випадок з «Кремлівським чарівником» показує ще більшу проблему (хоча не скажу, що невідому раніше) — культурні та історичні зв’язки, сентименти, романтичні міфологізовані уявлення, нерозуміння контексту впродовж десятків, ба навіть сотень років роблять так, що і впливати особливо вже не треба. Воно якось само. І для нас із вами, для нашої культурної дипломатії це також робота на десятиліття. 

Джерело: Лєна Чиченіна, для Детектора Медіа

Фото: Diego Spivacow / AFV, Getty Images, кадри з фільму «Кремлівський чарівник»

Джерело