Є рани, яких не видно, і не кожну з них можуть вилікувати лікарі. Сьогодні боротьба за життя триває на лише на фронті, а стільки молитов, скільки лунає у лікарняних палатах – не завжди почуєш у храмі. З ранами війни працюють не тільки медики чи психологи, але й військові капелани, які щоденно йдуть туди, де їх чекають та дуже потребують.

Наша сьогоднішня розмова з о. Мироном Горбовим — військовим капеланом, який здійснює своє служіння у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону. Ми говоримо про підтримку поранених воїнів, Божу любов, яка зцілює рани та нові виклики повномасштабної війни. Також отець зізнається, чого сам вчиться у наших захисників та їхніх рідних.

— Отче, знаю, що ви служили у госпіталі ще до 2014 року, а потім і з початком війни. Розкажіть, що змінилося з того часу та які нові виклики постали після 2022 року?

Я приходив у госпіталь як волонтер ще з 2011-го. Згодом був працівником Збройних Сил на посаді військового священника (капелана). Коли в Україні ухвалили закон “Про службу військового капеланства” з 2023 року є старшим лейтенантом капеланської служби.

Звісно, за ці роки обсяг роботи суттєво змінився. Сьогодні він дуже великий. Поранення наших військових значно складніші. У часи АТО травми були дещо іншими, вони траплялися з інших причин. Тепер сама війна кардинально змінилася.

Раніше це могли бути осколкові рани від снарядів, кульові поранення, а тепер у нас війна дронів. Природа бойових дій інша й це позначається на травмах, яких зазнають наші воїни. Очевидно, вони й по-іншому переживаються.

— Чому майже 15 років тому вам відгукнулося саме служіння у госпіталі?

Ще в семінарії я відвідував різні військові частини. Нашим оплотом були солдати, які проходили строкову службу. Ми до них їздили. Також служили для курсантів в Академії сухопутних військ. Пригадую, що десь у 2013 – 2014 роках багато хто говорив, що строкову службу скасують, будуть лише контракти. Ми, як капелани, думали, як все виглядатиме, як зміниться служіння, але сталося по-іншому.

Тож, перебуваючи у Центрі військового капеланства Львівської Архиєпархії, ми опікувалися різними військовими частинами, співпрацювали з ними, відвідували військових на полігоні. Шпиталь був одним із місць нашого служіння, де, окрім мене, до воїнів приходили й інші священники.

Потім склалося так, що я перейшов сюди на посаду. Служіння у госпіталі настільки мене поглинуло, забирало фактично весь час, що зрештою я вирішив залишитися тут капеланом.

Насправді, щоб служити у госпіталі знадобляться роки лише для того, щоб зрозуміти всю специфіку. Адже ти служиш не лише для поранених. Тут є військовослужбовці, військові медики, працівники Збройних Сил і багато інших. Це безліч людей з якими ти знайомишся, спілкуєшся, стаєш їм другом. Коли ухвалили закон про військове капеланство, то я усвідомлював, що маю великий досвід, у мене тут багато приятелів, колег, яких я не можу залишити, тож навіть не думав про інше служіння.

Я розумів, що є підтримкою не лише для поранених, але й для тих, хто сьогодні лікує ці рани війни. А вони, своєю чергою, підтримують мене. Разом ми ефективні й можемо багато чого зробити.

— Ви говорите, що працюєте спільно з іншими працівниками госпіталю. А які ваші головні завдання? Ми знаємо, що місія військового капелана — бути завжди поруч. Якщо можете, конкретизуйте її.

Обов’язки військового капелана стоять на чотирьох головних стовпах: пастирське служіння, консультування командира, соціальна доброчинна діяльність та просвітницька робота. Але це лише на перший погляд 4 обов’язки, насправді їх значно більше, а кожен має ще десятки підпунктів.

Варто сказати, що насамперед ми духовно підтримуємо тих, хто тут перебуває, проходить лікування. Це розмова, молитва, душпастирський супровід, уділення Святих Тайн, зокрема: Сповідь, Євхаристія, Єлеопомазання, Хрещення.

Щодо соціальної діяльності, то її підтримує Церква, різні жертводавці. Тут можемо говорити про безліч речей: від ліків, медичних розхідників до фруктів, солодощів та багато іншого.

Просвітницька функція полягає у різноманітних зустрічах не лише з пораненими, але й з медиками, працівниками госпіталю. Також до нас приходять вертепи, діти з колядою, у великодній час нам передають паски. Загалом є багато цікавих заходів, які ми організовуємо та підтримуємо.

Завдання капелана можна обговорювати дуже довго. У мирний час виконувати їх значно легше, адже коли йде війна, то з’являється безліч інших речей, про які треба подбати чи терміново вирішити.

— Хочу уточнити, як це виглядає на практиці. Ви приходите у госпіталь, маєте перелік палат, які треба відвідати, заплановані зустрічі з медиками?

Насамперед, я виконую першочергові та позачергові завдання. Наприклад, буває багато роботи з документами, також треба відвідати поранених хлопців у палатах. Хтось може просити про зустріч, або надходить дзвінок і ти залишаєш все та біжиш в реанімацію. Всього є дуже багато, бо, як написано у Святому письмі, — «жнива великі…», ти працюєш на них щоденно.

— Які розмови найчастіше лунають у лікарняних палатах? Наші воїни більше потребують буденених розмов, щоб відволіктися, чи все-таки їх хвилюють глибокі й складні теми?

Я приходжу до багатьох людей, які мають різні погляди на Церкву, релігію та інші речі. Але завжди кажу їм, що я є капеланом для всіх. Навіть колись мені сказали: «Отче, та я атеїст». Я відповів, що все одно є вашим капеланом.

Тому з воїнами я говорю про різне. Часто у наших бесідах виникають додаткові запитання. Щось їх завжди цікавило, а вони не знали кого запитати.

Поранені ніколи не нарікають на свої травми. Вони розуміли, куди йшли, знали, що їх може чекати. Тому приймають свій шлях і дуже гідно його проходять. А моє головне завдання — підтримати. Людина вже сама заведе бесіду в те русло, яке захоче.

— Тобто ви не чуєте нарікань на Бога, запитань, чому Він допустив такі страшні поранення, втрату кінцівок?

Я такого не чув, бо всі розуміють звідки це поранення. Можливо, такі запитання ставлять люди, які пережили аварію, нещасні випадки, але тут трохи інше. Наші військові знають, з якого боку в них стріляли, звідки прилетів дрон. Для них найважливіше, що вони залишилися живими. Нехай у складному стані, проте живі. А медицина, процес лікування, загоєння ран — це вже інше. Військові розуміють, що їм пощастило вижити і це для них є найбільшою цінністю.

— Чи доречно запитувати військових, де вони отримали травми, як вони це переживають? Чи порушують такі теми з капеланом?

Зі мною вони про це говорять, бо ми є військовослужбовці. Ми лікуємо ці рани, тому про них говоримо. А щодо всіх інших, то не варто бути нав’язливими. Цивільні ніколи до кінця всього не зрозуміють, бо вони не були там, де були військові. Якщо воїн захоче — він сам все розкаже.

— У вашому служінні доводиться бачити дуже сумні моменти. Що за роки стало найважчим, а що навпаки, додає сили?

Найкраще — це бачити позитивну динаміку, розуміти, що рани гояться і поранений одужує. Звісно, є і дуже складні випадки, коли окрім поранення, людина опиняється без допомоги, абсолютно сама. Це дуже важко бачити. У таких випадках, я намагаюся співпереживати, ми пробуємо разом шукати якесь рішення.

Коли воїни перебувають на лікуванні, у них є підтримка, навколо лікарі, про них дбають. Якщо людина самотня, то ми думаємо, як надалі вона даватиме собі раду, шукаємо, хто б міг допомогти. Я наводжу приклади тих, хто впорався з подібними труднощами.

— Які історії з капеланського служіння ви ніколи не зможете забути? Поділіться тими, які вразили вас найбільше?

Таких моментів уже є дуже багато. Я навіть мушу їх записувати, бо забуваю (усміхається — авт). Пригадую, що бачив як у комі лежав воїн. Він був у реанімації, в дуже важкому стані. Буквально кілька днів тому мене зустрів один чоловік з дружиною. Спершу я не зрозумів хто це, а потім впізнав у ньому того пораненого. Він уже самостійно ходив.

Ще розповім про жінку, в якої син отримав складне поранення голови. Такі травми важко бачити, відновлення після них дуже довге. Але вона була глибоко віруючою, постійно молилася, не нарікала й дякувала Богові за все, навіть у такі страшні хвилини. А нещодавно, вона подзвонила мені й розповіла, що син уже говорить.

Знаєте, можна багато розповідати людям про Бога, Його підтримку, але коли ти на власні очі бачиш, як Він діє, як люди Йому довіряють — це неймовірно зворушує. Хоч є моменти, коли здається, що виходу немає, проте люди все одно продовжують молитися, триматися за віру й вона справді їх рятує.

Як Ісус Христос сказав у Євангелії, що ні в кого не бачив такої віри, як у Ізраїлі. Момент з мамою пораненого воїна нагадав мені ці слова. З її молитвами син почав одужувати.

— Ми з вами згадали про сім’ї поранених. Життя цих людей також змінюється, коли їхні рідні зазнають травм, до того ж є чимало поранень з якими життя стає кардинально іншим. Як ви з ними спілкуєтесь, що насамперед кажете?

Поки їхні рідні перебувають на лікуванні, то динаміка позитивна, адже йде процес одужання. Люди собі щось планують, мають надію на краще, навіть, якщо до кінця не розуміють, як все буде далі. Лікування — це тривалий період, бо може тягнутися півроку, рік і більше.

Коли є складні поранення, то важливо, щоб сім’я налаштувала себе на довший період, бо покращення може настати й через кілька місяців. Діалог, звичайна розмова — додають рідним наших воїнів впевненості, надії. Вони також приходять на літургії, моляться у капличці, ми завжди можемо помолитися разом.

— Чи зіштовхувались ви з абсолютним розчаруванням, коли рідні втрачають надію на краще?

Ні, такого не було. Звісно, всі переживають, йде боротьба всередині, але вони знають, що треба рухатися вперед. Також бачать, що про них не забули, їх хочуть підтримати. Ми, як капелани, можемо розділити біль рідних, але, на жаль, не можемо повністю його забрати.

— Ми багато говорили про служіння капелана, його допомогу пораненим. А що, за роки праці у госпіталі, ви почерпнули для себе від наших воїнів, чого насамперед у них навчилися?

Знаєте, ми живемо у світі, де є багато викликів, проблем. Але, коли ти приходиш у госпіталь і бачиш з якими труднощами зіштовхуються наші воїни, то зовсім по-іншому оцінюєш своє життя. Мабуть, це і є найважливіший урок.

Ще один — це навчитися відчувати людину, її настрій, особливості характеру. Інколи, я навіть без слів можу зрозуміти, що робиться у душі воїна. І після цього намагаюся розділити його біль, підтримати.

І, звісно, служіння у госпіталі вчить нас покладатися на Бога, молитися, беззастережно довіряти. Часто через хлопців і дівчат у шпиталі Бог відкриває мені дуже цінні речі. Я чую розповіді, як військові дивом врятувалися, дізнаюся про випадки, які складно пояснити раціонально — це справжні свідчення про дію Бога у чиємусь житті. Такі історії додають сили моїй вірі та неймовірно зворушують.

За роки у львівському госпіталі о. Мирон зустрів сотні, а можливо, й тисячі військових, кожен з яких залишив свій слід у його серці. Навіть складно уявити, скільки розмов, радісних усмішок і болючих сліз бачили його очі, та важко спрогнозувати, як довго ще у лікарняні палати привозитимуть нових героїв. Втім, очевидним залишається одне: у боротьбі за життя після війни наші воїни точно не будуть самотніми й на цьому складному шляху матимуть на кого опертися.

Розмовляла Наталія Бельзецька

Джерело

Друк / PDF