За апостольським читанням

Євр. 314 зач.; 6, 13-20

Дорогі в Христі брати і сестри!

Сьогоднішнє апостольське читання в четверту неділю Великого посту нагадує нам про Божу обітницю Авраамові, особливо про його терпеливість, яка веде до її здійснення, і про надію, що є «котвою душі, безпечною та міцною» (Пор. Євр. 6, 19). Ці слова відкривають нам фундаментальну істину євангельської керигми: Бог є вірний Своєму слову, а ми, як спадкоємці Його обітниці, покликані до радикальної вірності у відповідальності за все Боже створіння. Бог поклявся Самим Собою, що благословить і розмножить насліддя Авраама, і це благословення охоплює не лише людину, але й увесь світ, бо створіння є середовищем нашого життя.

Папа Франциск у своїй енцикліці Laudato Sì наголошує: «Всесвіт розвивається в Бозі, який суцільно наповнює його. Тож таїнство присутнє в листку, гірській стежці, краплі роси, обличчі бідняка» (Laudato Sì, 233), а отже, земля, вода, повітря, рослини й тварини – це не просто ресурси, а священні дари Божі. Відповідальність за них є невід’ємною частиною нашої віри, адже якщо ми визнаємо, що Бог не відмовляється від Своєї обітниці, то й самі не зможемо відмовлятися від турботи про Його дім.

Сьогодні апостол Павло каже, що завдяки довгій терпеливості Авраам осягнув обітницю, і так само ми повинні бути терпеливими в справі збереження довкілля. Відновлення лісів чи очищення рік – це процеси, що вимагають часу, але саме послідовність у цих добрих ділах показує нашу вірність Божій волі. 

У світі, де екологічні проблеми здаються нездоланними, надія в Христі стримує нас від розпачу та спонукає діяти. «Надія допомагає нам зрозуміти, що вихід є завжди, що ми завжди можемо змінити напрямок руху, завжди зможемо зробити щось для вирішення наших проблем» (Laudato Sì, 61), зокрема берегти землю та дбати про чистоту води. Це не просто екологічні кроки, а глибокі духовні вчинки, що засвідчать нашу любов до Творця через любов до Його створіння.

Приклад святого Франциска з Асижу, який бачив у кожній істоті відблиск Божої доброти, нагадує, що наше ставлення до природи є мірилом нашого духовного стану. «Ми забули, що самі створені із земного пороху» (пор. Бут 2, 7); наші тіла створені з елементів планети, ми дихаємо її повітрям, а її вода живить нас і відновлює сили» (Laudato Sì, 2). Берегти землю означає визнавати її як дар Божий, як «сестру», яку ми не маємо права кривдити.

Папа Франциск в часі молитви на порожній площі Святого Петра під час пандемії застерігає, що ми не можемо вважати себе здоровими в хворому світі.

Сьогодні в читанні Апостола чуємо, що Ісус увійшов «за завісу» як предтеча і як Архієрей, що приносить жертву за все створіння, бо «Ним постало все» (Ів 1, 3). Тому наше служіння природі – це пряма участь у Христовому служінні та шлях за Господом усього створеного.

Щоб це слово стало живим і діяльним у нашому серці, Церква сьогодні заохочує нас до конкретних духовно-екологічних рішень під час цього посту.

По-перше, практикуймо піст від надмірного споживання та використання пластику, бо менше споживання – це більше місця для любові до землі. По-друге, маймо терпеливість у малих справах, як-от сортування сміття чи економія води, бо саме через таку постійність ми осягаємо обітницю. По-третє, розпочинаймо день із молитви вдячності за дари природи, бачачи в них Боже благословення.

І наостанок: зробімо конкретний екологічний подвиг – посадімо дерево або очистьмо джерело, адже це є частиною нашої особистої дороги до спасіння. Нехай цей Великий піст стане часом справжнього навернення, де відповідальність за створіння стане виявом нашої вдячності Богові.

Амінь.

Підготував о. Ярослав Пелих, референт Бюро УГКЦ з питань екології Луцького екзархату.

 

 

 

За Євангельським читанням

Мр. 40 зач.; 9, 17-31

«Спадок Господній – діти; плід лона – нагорода.
Як стріли у руці вояка, так діти віку молодого.
Щасливий чоловік, що ними наповнив сагайдак свій!
Не осоромляться, коли будуть позиватись при брамі з ворогами».
(Пс 127, 3-5) 

Сьогодні Слово Боже звертає нашу увагу насамперед на дитину, до якої Творець виявляє свою любов і милосердя. Наш Господь часто ставив за приклад саме дітей, кажучи: «Пустіть дітей приходити до мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме, як дитина, – не ввійде до нього. І обнявши їх, поклав на них руки і благословив їх». (Мр 10, 14-16). У Святому Письмі знаходимо чимало прикладів матеріальних забезпечень, зцілень, оздоровлень і навіть воскресінь дітей, які Господь виявляв безпосередньо чи через своїх учнів або пророків. Практично жодну дитину в потребі наш Творець і Спаситель не проігнорував, що свідчить про Його особливу любов, турботу, опіку.

Отож, перший важливий висновок, який пропонує нам нині Слово, – щоб ми як окрема одиниця чи як сім’я або навіть народ були відкриті на дар життя, який виражається в плідності й народженні дітей, щоб відкинули зайві страхи й переживання про «завтрашній день» (пор. Мт 6, 34), а також покаялися з відповідних гріхів (аборти, контрацепція, неприродні статеві відносини та ін.), пов’язаних з ігноруванням та відкиненням цього Дару. Сучасній людині насправді вкрай складно, але водночас неабияк важливо більше довіряти Богові та Його опіці, аніж зважати на поширені пропагандистські думки, які стрімко поширюються через «культуру смерті» та інші деструктивні псевдозелені рухи, міркування про «перенаселеність планети» та «негативні екологічні наслідки», пов’язані з цим. Пам’ятаймо про одну з найперших заповідей нашого Творця, дану людині, – «множтеся і наповняйте Землю» (Бут 1, 28). Пам’ятаймо також, що Він подбав і про належні й достатні дари для кожного жителя нашого спільного Дому, аби всім усього вистачало для повноцінного життя: повітря, води, енергії, їжі, простору тощо. Достатньо для кожного Творець дає і Своєї благодаті (пор. 2 Кор 12, 9).

У конкретному євангельському уривку бачимо невинну, чисту, щиру, беззахисну дитину, котра однак зазнає неабияких страждань, ставши у якийсь момент свого раннього життя жертвою «ворога» (Мр 9, 21). Виходить, що хлопчина піддався впливу нечистого духа через «невірство» свого батька чи інших родичів, яке супроводжувалося гріховним життям і, як наслідок, «відчинило двері» для доступу злих сил до дитини й негативних впливів на неї, хоч насправді він ні в чому не був винен. З одного боку бачимо, якими залежними і відповідальними одне за одного є члени сім’ї, родини, роду, народу й усі жителі спільного Дому Землі, адже наслідки невірства і гріхів конкретних людей мають відображення й поширення далеко за межі особистого життя винуватця. На сторінках Старого Завіту знаходимо, що саме нащадки аж до третього-четвертого коліна можуть страждати від негативних наслідків гріхів своїх батьків і предків (пор. Вих 20, 5; 34, 7). І ці наслідки стосуються як духовної складової людини, що бачимо зокрема у нашому випадку, де син отримав «німого духа» (Мр 9, 17), так і її тіла, яке є Храмом Святого Духа.

Як влучно підкреслює автор сучасної «Екологічної Хресної Дороги» о. Володимир Містерман, в роздумах над 8 стацією, «..з болем вдивляючись в історію людства, Ісус бачив і всіх тих невинних дітей, які через різні екологічні проблеми, тобто через екологічні гріхи умовно своїх батьків, які є вираженням їхнього «невірства» (пор. Мр 9, 24), у своєму житті так ніколи і не знатимуть, що таке повноцінне здоров’я, природна й екологічно безпечна їжа, чисте повітря і вода, чисте природне довкілля. Через численні екологічні проблеми сучасності мільйони дітей не народяться, а мільйони втратять здоров’я і навіть життя».

Зрештою, кожен із нас уже від народження зазнає впливу первородного гріха. До того ж, апостол Павло стверджує, що людський гріх спричиняє неабиякі страждання і «стогони в тяжких муках» усього Божого створіння-природи (пор. Рим 8, 22), яке від часу гріхопадіння «очікує нетерпляче виявлення синів Божих» (Рим 8, 19). Таким чином, ще один висновок, який важливо зробити, поглянувши на свій повсякденний стиль життя: чи часом у моєму житті не є присутнє «невірство» (пор. Мр 9, 24) з усіма його гріховними проявами? Чи раптом від мого «невірства» й байдужості не страждають діти нашого Небесного Отця – мої рідні нащадки, або ж сусідські, котрих, наприклад, можу труїти стічними водами зі свого домогосподарства чи хмарами диму від спалювання трави, листя, сміття, повторюючи про себе: «Мій город/подвір’я – що хочу, те й роблю на ньому»…?

Ще один важливий і водночас (на перший погляд) парадоксальний момент, на який потрібно звернути увагу в запропонованому євангельському уривку, полягає в тому, що саме «хвора» дитина стає «ліками» в Божих руках для навернення свого батька, для його «одужання» від тривалої «хвороби невірства», адже обоє при зустрічі з Христом отримують відповідне «звільнення» й справжню свободу. Часто саме діти впливають і змінюють стосунки своїх батьків із Богом. Таким чином, можна зробити висновок, що батьківство – це школа духовного зростання, а наші діти часто є нашими вчителями.

У цьому аспекті заслуговує уваги приклад діяльності Бюро УГКЦ з питань екології та його багаторічна стратегія служіння, яка насамперед полягає в системному формуванні й вихованні екологічних чеснот у дітей, котрі зрештою покликані та можуть неабияк позитивно повпливати на своїх старших родичів – тата й маму, бабусів і дідусів. На службі такої школи відповідальності стоять як численні місії екореферентів у молодіжних парафіяльних спільнотах, дитячих садках і школах, так і різноманітна екопросвітницька література для дітей: ігри, книги, закладки для читання, наліпки, а також тематичні конкурси. Завдяки цьому, віримо, що не одна дитина спричинилася до «метаної» своїх батьків, ставши дієвим «інструментом» у Божих руках на шляху до спасіння.

Історично в християнстві траплялися й такі випадки, коли деякі дорослі, котрі, люблячи Ісуса та правильно трактуючи й сумлінно виконуючи Його Слово і заповіді, зумисно в покорі «опускали» себе на нижчий рівень й ставали для усіх «дітьми» (пор. Мт 18, 3), бо «таких є Царство Небесне». І саме своїм «дитячим» щирим, природним й безпосереднім «світлом» (Мт 5, 14-16) і «сіллю» (Мт 15, 13) втручалися в життя т. зв. «дорослих», або ж «мудрих» і «сильних світу цього» (пор. Пс 146, 3; 118; 1 Кор 1, 18-31).

У 2026 році наша Церква в особі Папи Лева пропонує звернути увагу на одну із найбільш яскравих і водночас праведних таких постатей – святого Франциска з Асижу, котрий після особистої зустрічі з Христом в особі «випадкового прокаженого», власного покаяння та навернення надалі жив так, що «Бог не соромився зватися його Богом» (пор. Євр 11, 16). Він, немовби усвідомлюючи особливе ставлення Бога до дітей, бо таких є Царство Небесне, вважав і називав себе й своїх послідовників словом «менший», бо розумів, що Бог вибирає «безсильне світу» (пор. 1 Кор 1, 27), щоб перемінити цей зранений гріхом світ у первісний рай (Іс 65, 21-23). Св. Франциск навмисно применшує себе до рівня дитини, адже розуміє, що справжня незамаскована щирість і радість присутня саме в такому серці, яке є в маленькій дитині. Одні з найбільш яскравих прикладів з його життя, коли Франциск «лікував дорослих» від їхнього «невірства», перемінюючи їх «тверде й жорстоке серце», полягають в умиротворенні могутнього сарацинського султана, а також грізного вовка. Це була людина, яка носила на собі не лише рани Ісуса Христа в стигмах, але й правдивий «образ і подобу Божу» (Бут 1, 26), адже в стосунках із ближніми та всім Його створінням Франциск виявляв любов і гармонію, чи не вперше з усіх святих подвижників називаючи навіть неживі створіння Божі, такі як вогонь, вітер, сонце, своїми «братами». У його особистому житті виявлялися такі вкрай важливі для нашого сьогодення екологічні чесноти, як скромність і поміркованість.

Приклад і мудрість святого Франциска Асизького спонукає кожного з нас хоча б у часі Великого Посту добровільно відмовитися від надмірних насолод (концерти, забави, солодощі, розкішний одяг/аксесуари, вишукана їжа; надмірний комфорт, який призводить до марнування енергії та природних ресурсів) заради особистої аскези та плекання екологічних чеснот мудрості, справедливості, поміркованості й мужності. Важливо також знайти більше часу на молитву та духовний поступ.

Окрім молитовних подвигів, святий Франциск пропонує виявити особисту емпатію і співстраждання як до ближніх у потребі, так і до зраненого нашими численними гріхами довкілля. Він спонукає творити діла милосердя для душі й тіла наших ближніх: поділитися одягом і їжею, обійняти тих, хто плаче, відвідати хворих у лікарні, а також допомогти «братам нашим меншим», очистити та зцілити рани природи.

Таким чином, друга половина Великого Посту – це добра нагода переглянути й проаналізувати свої особисті відносини з Богом, ближніми та всім сотвореним світом-природою, збагнути тісний взаємозв’язок і відповідальність одне за одного, побачити своє «невірство» та його згубні наслідки і своєчасно й дієво покаятися, звертаючись крізь сльози до Творця-Спасителя словами-криком євангельського батька: «…поможи моєму невірству!» (Мр 9, 24). І нехай святий Франциск своїм прикладом праведного земного життя й молитвами в небесах нам у цьому сприяє.

Амінь.

Підготував о. Сергій Довба, референт Бюро УГКЦ з питань екології Львівської архієпархії.

 

 

Проповіді підготовлено в рамках Великопосної ініціативи «Екологічне навернення для порятунку створіння» 2026 р.

Джерело