Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського в Квітну неділю, 5 квітня 2026 року, виголошена часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу!

Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Єрусалим урочисто вітає Ісуса, який смиренно, сидячи на ослі, в’їздить у святе місто. Та не бракує в ньому і тих, що поспішно шукають способу Його максимально принизити. Захоплені вигуки та запекла ненависть. Ця подвійна таємниця щоразу супроводжує нас на Лозову неділю.

Господь щиро розділяв радість зустрічі з дітьми та народом, який проголошував Його Царем і Месією. Його серце було зворушене, дивлячись на захоплення та надію простого люду Ізраїля. Натовп, що йшов перед ним і ззаду, та його учні, радіючи, сильним голосом хвалили Бога за всі чуда, що бачили, і вітали Його окликами: «Осанна Синові Давида! Благословен цар, що йде в ім’я Господнє, осанна на висоті!» Фарисеям, які були серед юрби та домагалися щоб Ісус заборонив своїм учням вигуки, котрі вони вважали скандальними, Господь відповів: «Якщо вони замовкнуть, то каміння буде кричати». Смиренність не означає заперечення дійсності, бо Ісус дійсно є Месією та справжнім Царем.

Однак тріумфальний в’їзд Ісуса до Єрусалиму має іншу мету, ніж очікує народ, який вже бачить Його лідером опору римським окупантам. Впродовж усього свого служіння Він опирався спокусі «робити свою справу по своєму», обрати свій шлях і відмовити в послуху Отцю. Від сорокаденного випробування в пустелі і до кінця Страстей, Ісус долає цю спокусу слухняною довірою до Отця, щоб сповнити Його волю спасти людство.

Саме перед брамою Єрусалиму диявол, прикриваючись радісним прийняттям народу, пробує використати тріумф як пастку для Христа. Тріумфалізм пропонує наблизитися до мети коротким шляхом та фальшивими обіцянками. Він намагається сісти на трон за допомогою вчинків та слів, які не пройшли через вогонь хреста, та живиться ситуацією конфронтації з іншими, котрих вважає гіршими, неповноцінними чи невдахами.

Однак Христос йде шляхом нищення тріумфалізму своїм стражданням. Це святий шлях і його знають лише Він та Отець: шлях, що веде від «божественної природи» до «природи слуги», шлях упокорення і послуху «аж до смерті, смерті ж – хресної». Він знає, що для досягнення справжнього тріумфу Він зобов’язаний зробити місце для Бога у серцях людей. І єдиним способом цього досягти – це зректися себе без остатку, та дійти аж до жертви на хресті. А з хрестом неможливий компроміс: його або приймають, або відкидають. Так Ісус своїм упокоренням прокладає нам шлях віри відважно відкритої на хрест, і йде перед нами.

Бог не обіцяє нам життя без страждань і смерті, ані не пояснює нам цих дійсностей, але робить набагато більше. Щоб сповнити волю Отця Ісус прийняв тягар людської долі з її невдачами, стражданнями та смертю. Він вибрав шлях, який не обминає цих прикрих реалій, але йде саме крізь них. Він веде не до якихось уявних кращих завтрашніх днів, а до Бога Отця, до спочинку в Ньому. Страждання, хвороба, невдача, смерть, самі по собі не лише злі, але й безглузді. Та коли Ісус прийняв їх у своє життя, взяв на себе і зробив їх нашим спасительним шляхом до Отця, Він надав їм новий сенс.

Христос є ключем до істини, пізнання якої веде людину до розуміння самої себе. Його страждання не дають пояснення, чому людина страждає, але є відповіддю, яка вказує подальший шлях. Страждання – це шлях до спасіння світу, і саме тому, чи передовсім тому, страждають і найбільші праведники.

Віра в Бога, який об’явив нам себе в Ісусі, звільняє нас від страху зазнати поразку в тому, що обіцяють безглузді та нереальні життєві мрії. Ісус не пропонує нам ілюзій, життя без болю, але дає силу прийняти все болісне, чого у житті ніхто не уникне, та з довірою переступати руїни власних сподівань щоб впевнено дійти аж до мети, до Бога.

Та перенесімо в’їзд Ісуса до Єрусалима у простір нашого життя та оточення. Чи буде нам зручно поруч з Ним, коли всупереч велегласному тріумфальному «Осанна», а глас народу то глас Божий, Він залишається покірним Царем, який прибуває сидячи верхи на ослі. В поставі Спасителя лунає жива проповідь євангельських блаженств, та годитися з ними нам якось не зовсім доречно, бо для «мудрих світу цього» вони виглядають абсурдними.

Однак зберегти гідність учнів Христа неможливо інакше, як просто, і водночас впевнено, проповідувати Євангеліє своїм життям. Звичайно буде прикро, коли ті, що сидять на «коні» модерних досягнень сучасного інтелекту, судитимуть наше практикування віри зі зверхністю, як примітивізм. Або іронія довкілля буде відповіддю на слово про прощення і Страшний суд, чи заклик до святості життя. Виглядатиме, ніби сидимо на сліпому ослі, який шкандибає минулим. Дехто втрачає тоді відвагу віри і швидко злізає з того «осла»: тим, що мовчить чи відвертається, або тим, що, як Петро, скаже про Христа слузі: «Не знаю того чоловіка».

Ісус смиренно вступає у світ заради того, щоб вірністю Отцю повернути нам розуміння власної гідності. Ми ж, навпаки, заради людей зраджуємо Його. Заради людей втрачаємо мужність. Заради людей часто лукавимо. Господь навпаки, заради нас сідає на осла і не соромиться свого послання. Ми через людей багато чого доброго залишаємо або не завершуємо. Господь навпаки: те, що Він робить, робить до кінця і цілком для людей, а отже, і для нас. Ап. Павло, якого Господь навернув скинувши з коня, наслідував Ісуса в усіх приниженнях і невдачах тому, що визнавав: «Я не соромлюся Євангелії: вона бо – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує». Взором і мірилом нашої гідності та вартості нашого життя є лише Христос. То ж особливо у ці останні дні посту, навчи нас Господи не шукати власного тріумфу і не втікати від зневаг за те, що ми віримо в Тебе та служимо Тобі. Амінь.

Джерело