К ЖІНКИ-ПОЛІТВ’ЯЗНІ ВЕЛИКДЕНЬ В РАДЯНСЬКИХ ТАБОРАХ СВЯТКУВАЛИ

Вже тринадцятий рік Україна відзначає світле свято Великдень в умовах війни з Росією. Але українцям не звикати виборювати право жити своїм життям, зберігати традиції своїх предків, шанувати своїх героїв. Ця розповідь про те, як засуджені за політичними статтями українки Марія Засіменко-Бонацька, Ганна Рехнюк та Ярослава Людкевич-Сітко, а також тисячі інших жінок-політв’язнів попри кричущу несправедливість звинувачень та нелюдські умови таборів намагалися зберегти свою українську душу.

Марія Засіменко-Бонацька народилася в 1932 році в селі Трубиці Костопільського району Рівненської області. Батьки були селянами, мали 3 гектари землі та гектар сінокосу, дві корови, пару свиней, вівці. Дівчинка почала читати, вчилася в школі гарно, хоча навчання проводилося польською мовою. У віці 10 років допомагала воякам Української повстанської армії, серед яких були її родичі та односельці: проводила по місцевості, переписувала для повстанців вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та свої, дитячі. За завзяту боротьбу УПА німці спалили їхнє село. Пізніше в одного із заарештованих вояків “гебісти” знайшли аркуш, написаний її рукою.

Заарештували Марію прямо в школі на уроці української мови, протримали в тюрмі, доки виповнилось 16 років. Засудили до 10 років таборів із конфіскацією майна. Покарання відбувала в “Дубравлагу” в Мордовії. Відбула 7 років. Майже рік провела в Центральній табірній лікарні у зв’язку з травмою хребта, отриманою на примусових роботах.

Після повернення здобула освіту, мріяла стати журналісткою, але з “поганою біографією” не змогла, тож працювала в бібліотеці в Миколаївській області, там познайомилася зі своїм чоловіком, із яким потім переїхала до Дніпра. Авторка дев’яти книжок спогадів і поезій

Пані Марія згадує, як на Великдень жінки в таборі ліпили “пасочки” (торти) із засушеного хлібу, здобрюючи присланими з дому сухофруктами. Найдорожчими подарунками до свят були серветки, рушнички, скатертинки, вишиті на рештках тканини, у яку загортали посилки. Нитки полонені українки витягували зі старого одягу.

Промінчиками свята осявали табірне життя вітальні великодні листівки, які ув’язнені жінки отримували від рідних або малювали самі. Листівки робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малювали кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, оздоблювали аплікаціями з засушених квітів чи картону, витинанками.

Пропонуємо вашій увазі великодні листівки з родинного архіву Ганни Рехнюк, які надсилав для неї в табір брат Іван. Народилася Ганна в 1923 році в селі Пустомити на Волині. Як і багато членів її родини, вступила до Організації українських націоналістів. Під час німецької окупації працювала завідувачкою бібліотеки, поширювала підпільні видання ОУН, у яких пояснювалось, що лише в Соборній Самостійній Україні українці стануть господарями своєї долі на рідній землі. Організовувала медичну мережу підпілля УПА, збирала у людей продукти й одяг для повстанців, займалася розвідкою. У квітні 1946 року Ганну з двома двоюрідними сестрами та рідною тіткою заарештували за допомогу УПА. Засудили на 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Термін відбувала в Казахстані в таборі особливого режиму “Песчлаг”.

Волі та щасливого повернення додому – такі щемливі побажання доньці від батьків можна прочитати у великодніх листівках з родинного архіву Ярослави Людкевич-Сітко. Ярослава народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві в родині колишнього добровольця Українських січових стрільців. У 1939 році сім'я переїхала до Львова. За участь в ОУН радянська влада заарештувала Ярославу в 1949 році та засудила на 25 років неволі. Покарання відбувала в Інті в таборі особливого режиму “Мінлаг”. Після повернення на батьківщину провадила активну громадську діяльність за здобуття Україною незалежності, зокрема, у жовтні 1990 року голодувала разом зі студентами, що вимагали виходу України з СРСР.