Між осудом і милосердям: як Церква переосмислює поховання самогубців
Між осудом і милосердям: як Церква переосмислює поховання самогубців
На Івано-Франківщині ще донедавна самогубців в багатьох населених пунктах ховали окремо від інших і без церковного обряду — така традиція формувалася століттями. Та сьогодні Церква дедалі більше говорить не про покарання, а про співчуття, молитву і розуміння людського болю.
В інтерв’ю для онлайн-видання «Місто»о. Іван Стефурак, керівник Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ і директор БФ «Мізерікордія», пояснює, як змінився підхід до цієї складної теми і чому навіть у найтрагічніших історіях залишається місце для надії.
— У деяких населених пунктах самогубців ховали окремо від інших. Чи це має якесь значення?
— Це справді була поширена практика, однак вона більше стосувалася дисципліни та виховного впливу, ніж якоїсь «долі душі». З богословської точки зору місце поховання не визначає спасіння людини — це належить Божому милосердю.
Завжди залишається надія, що в тій короткій миті між самим вчинком і настанням смерті навіть найменший порух серця — покаянне: «Господи, що я чиню, прости мене» — може стати відкриттям на Боже милосердя. Тож останній момент між актом і смертю залишається таємницею між людиною і Богом. До прикладу, згадайте розбійника, який висів поруч з Ісусом на хресті, він в останню мить, як висловлювалися деякі Отці ранньої Церкви, ніби «викрав» для себе рай.
Крім того, дуже важко визначити, в якому психічному стані людина вчинила цей крок. Як відомо, гріх — це свідоме і добровільне переступлення Божої заповіді. Якщо ж розум людини був уражений важкою психічною хворобою, важко говорити про повну свідомість і добровільність такого вчинку.
Тож практика у минулому окремого поховання мала на меті виключно підкреслити серйозність і недопустимість цього кроку, щоб застерегти інших, а не визначення долі душі покійного.
— Саме тому таких людей ховали без священника і навіть без хреста?
— Традиційно самогубство вважалося тяжким гріхом — свідомим відкиненням Божого дару життя. Тому Церква не звершувала повного похоронного чину, а відсутність хреста була символічним, але дуже промовистим знаком. Це виглядає суворо, але метою було не покарання після смерті, а застереження для живих — щоб не допустити навіть найменшої думки про самогубство.
— Чи була це просто традиція, чи існували чіткі церковні заборони?
— Це не лише традиція. У церковному праві існують чіткі норми. У Кодексі канонів Східних Церков є канон, що говорить про позбавлення церковного похорону тих, хто явно відпав від християнської віри або вчинив тяжкий гріх без ознак покаяння. Зокрема, кан. 877 §1 ККСЦ передбачає, що церковного похорону слід позбавити тих, кому його надання спричинило б публічне згіршення вірних. Історично до цієї категорії відносили і самогубців — як осіб, що вчинили публічно тяжкий гріх без можливості засвідчити покаяння.
— А як тоді сьогодні можливі похорони таких людей?
— Тут важливе уточнення: навіть у канонічному праві є простір для душпастирського розсуду. Той самий Кодекс канонів в кан. 876 передбачає, що в окремих обставинах церковного похорону не слід відмовляти. Крім того, кан. 877 ККСЦ передбачає, що у складних або сумнівних випадках рішення має прийматися у консультації з місцевим єпископом. Саме звідси походить сучасна практика, що похорон самогубців може бути дозволений за благословенням (дозволом) місцевого єпископа.
— Чому Церква змінила підхід?
— Тому що паралельно з психологією та медициною глибше зрозуміла людину. Сьогодні Церква враховує не лише сам факт вчинку, але й внутрішній стан людини. Зокрема, сучасна медицина і психологія говорять, що самогубство часто є наслідком важкого психічного стану — депресії, травми, залежності, що позбавляє людину свідомості та добровільності, а за відсутності цих двох чинників є і відсутність матерії гріха.
Фактично йдеться про дуже важливий принцип: жодна психічно здорова людина за нормальних обставин не прагне самознищення, це елементарно суперечить інстинкту самозбереження.
— Тобто це вже не лише моральне питання?
— Саме так. Це також і соціальний феномен. Французький соціолог Еміль Дюркгайм (1858-1917) одним із перших серйозно дослідив це явище. У своїй фундаментальній праці «Самогубство» (1897) він довів, що суїцид є соціальним, а не лише психологічним явищем, зумовленим рівнем інтеграції та регуляції в суспільстві. Іншими словами – це не лише особиста трагедія, а й відображення стану суспільства — рівня ізоляції, втрати сенсу, відсутності підтримки. Він довів, що там, де є сильне відчуття спільноти (зокрема у релігійних середовищах), рівень самогубств значно нижчий. І саме це дуже перегукується з християнським баченням людини як істоти, покликаної до спільності.
— Тоді як сьогодні Церква ставиться до таких людей?
— Сьогодні Церква поєднує правду і милосердя. Вона не применшує тяжкості самогубства, але водночас глибше розуміє людський біль. Тому замість осуду дедалі більше наголошує на молитві, співчутті та підтримці — зокрема родини покійного, яка переживає не лише трагедію і нестерпний біль втрати та розлуки, але й часто стає жертвою осуду, пліток і нерозуміння.
І саме тут важливо наголосити: це питання не лише про смерть. Це також питання про те, чи було поруч середовище, яке допомогло б людині вибрати життя.
Адже, погодьмося, Еміль Дюркгайм у багатьох своїх висновках мав рацію. Дуже часто саме суспільство — через надмірну пропаганду азартних ігор, нав’язування боргових зобов’язань або інші форми тиску чи осуду — може заводити людину в стан безвиході, з якого вона не бачить виходу. Так само брак інституцій і належної підтримки для людей із залежностями чи важкими життєвими кризами є певною мірою співвідповідальністю суспільства за поширення явища самогубства.
Тому відповідь Церкви сьогодні — це не лише моральна оцінка, але й заклик до більшої відповідальності, уваги і турботи одне про одного, а також запрошення у важких життєвих обставинах не залишатися на одинці з проблемами, а негайно піти на духовну розмову із священником.
— А що робити родичам, які колись поховали близьку людину без участі священника? Чи можна тепер щось змінити?
— Так, у багатьох випадках це можливо, і Церква сьогодні до цього ставиться з великим розумінням. Якщо з різних причин у минулому не було церковного похорону — зокрема через суворіші підходи до самогубства — родичі можуть звернутися до священника і пояснити ситуацію.
Варто також уточнити, що навіть у часи більш строгої дисципліни Церква, як правило, не звершувала повного похоронного чину, але певна форма духовної присутності все ж таки була. Часто це була більш скромна або приватна участь священника — наприклад, заупокійна молитва чи обряд опечатування гробу. Тобто людина не залишалася повністю без жодної церковної уваги.
Якщо ж достеменно відомо, що поховання відбулося без жодної участі священника, тоді завжди є можливість це певною мірою надолужити. Зокрема можна регулярно вписувати ім’я покійного до молитовного поминання під час заупокійної Літургії або панахиди, освятити могилу, встановити або посвятити хрест.
Це не є «повторним похороном» у буквальному сенсі, але є важливим духовним жестом — знаком того, що Церква молиться за цю людину і обіймає її родину своєю турботою. Всьому цьому, як я уже зазначав, передує особиста зустріч зі священником та духовна розмова.
Важливо розуміти: Церква не «запізнюється» з молитвою. Молитва за померлих завжди має сенс, незалежно від того, скільки часу минуло.
Тому якщо в серці родини є цей біль або відчуття незавершеності — варто зробити цей крок. Це часто приносить внутрішній мир і відчуття, що все поставлено на своє місце.
І на завершення — запрошую всіх, хто дочитав нашу розмову до кінця, просто на хвилину зупинитися і помолитися!
Господи, Ти є Богом життя і милосердя. Прийми у Свою любов тих, хто відійшов із цього світу в глибокому болю і темряві. Прости їм усе, що було спровоковано неміччю і стражданнями, і даруй їм світло Твого обличчя.
Потіш, Господи, серця тих, хто залишився, укріпи їх у болі втрати, захисти від розпачу і самотності, і даруй їм надію, яка не згасає. Бо Ти є Любов,
і Тобі довіряємо життя — і смерть — кожної людини. Амінь.
Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ