Зустріч з Папою

«Враження від цієї зустрічі дуже сильні, вони запали в душу, – ділиться Іван Яценко. – Дуже багато моїх колег мріяли побувати в Римі, побувати на аудієнції з Папою. Але така нагода випала не кожному. Я вдячний і Ватикану, і Святішому Отцеві за те, що він виділив нам час, і ми змогли вручити йому свої подарунки, отримати від нього підтримку з надією на те, що він буде згадувати нас в молитвах своїх: і чорнобильців, і військовослужбовців українських, бо тепер у нас триває війна».

«На превеликий жаль, багато з тих, з ким ми були сорок років тому, немає в живих, – зазначає Андрій Кульчицький, – але ми про них завжди пам’ятаємо і пам’ятаємо ту роботу, яку в той час робили чорнобильці ліквідатори». Пан Анрій висловив також подяку Послу України при Святому Престолі і всім, хто хто допоміг організувати участь групи чорнобильців в аудієнції з Папою.

«Отримати благословення Святішого Отця і взяти участь у цій аудієнції, на цій площі – це дуже важлива подія, яка додає нам мотивації. І це ми повеземо на нашу Батьківщину, передамо нашим знайомим, насамперед тим, хто воює і захищає нас. Їм також окрема подяка за те, що ми змогли приїхати сюди, до Риму», – додав Юрій Бучок.

Неусвідомлені ризики

Кожен із наших співрозмовників міг би годинами розповідати про власний досвід тієї трагічної сторінки історії, що розпочалася 26 квітня 1986 року і тривала наступні тижні, місяці і роки. Спільним в цих розповідях є усвідомлення того, що тоді вони були позбавлені інформації про справжній масштаб небезпеки через цілеспрямовану політику радянської влади, спрямовану на приховування правди. На той час Андрій Кульчицький був молодим пілотом. Серед завдань його екіпажу було перевезення людей до реактора та обприскування території протипиловими речовинами. Як засоби захисту вони мали стандартне військове спорядження – протигаз і респіратор – але часто не одягали їх через спеку і тому, що не усвідомлювали реальної небезпеки ситуації. Пан Кульчицький також згадує, що вони двічі збирали гриби приблизно за 12 кілометрів від реактора, а то й ближче. «На третій день, однак, ми цього більше не робили, – згадує він, – бо, з одного боку, лікарі вже почали попереджати про ризики, а з іншого – ми відчули особливий присмак грибів. Хто був у Чорнобилі, той знає: там навіть повітря має той особливий смак. Але загалом ми не відчували радіації, бо вона, так би мовити, “не кусала”».

«Єдиним, що тримало, була віра»

Юрій Бучок працював лікарем у Чорнобильській зоні в липні та серпні 1986 року. Їхнім завданням було надавати медичну допомогу не тільки місцевим мешканцями, яких на той час вже практично не було, а й ліквідаторам. «Там, насправді, спостерігалися різного роду порушення не тільки фізичного, а й ментального здоров’я, – розповідає психіатр. –Були гострі реакції на стрес. У нашій спеціалізованій бригаді також були випадки, коли люди не витримували цієї напруги. Хоча влітку 1986 року ще ніхто повною мірою не розумів, що насправді відбувається. До Чорнобильської трагедії нас навчали по тих протоколах, які були затверджені в 50-х роках після перших ядерних вибухів в Хіросімі і Нагасакі та аварії на АЕС Три-Майл-Айленд (Пенсильванія, США). Але в Чорнобилі радіаційний фон був зовсім інший. Там постійно станція “пихкала” і це весь цей пил і гази падали на людей. Рівень опромінення був набагато більший, стабільний. Лікар додає, що спочатку рівень радіації вимірювали застарілим обладнанням. Коли прибули японські дозиметри, які були точнішими, вони змогли встановити, наскільки високим було опромінення. «Крім того, ми почали усвідомлювати серйозність ситуації, коли, наприклад, бачили кота, але не єгипетської породи, а звичайного кота, повністю позбавленого шерсті, – додає медик. – Тому виконання якихось профілактичних чи захисних заходів – тоді це все було дуже умовно. І мабуть, можемо сказати, що основне, те що нас тримало, це була віра: віра в Бога і віра, що те, що ми робимо, це було правильно».

Досвід пожежника

Іван Яценко згадує героїзм своїх колег-пожежників – Володимира Правика, Віктора Кібенка, Володимира Тишури, Миколи Титенка, Василя Ігнатенка та Миколи Ващука – які були серед перших, хто прибув на місце пожежі на Чорнобильській АЕС у ніч на 26 квітня 1986 року. Вони відразу зазнали значного впливу радіації, проте змогли запобігти поширенню вогню на інші реактори. Не маючи жодного спеціального захисту від радіації, вони загасили пожежу на даху реактора та у машинному залі, чим допомогли врятувати станцію. Усі вони отримали смертельні дози радіації та померли протягом кількох тижнів після аварії в лікарні в Москві. Незважаючи на це, розповідає Яценко, він та інші його колеги не дуже переймалися своїм здоров’ям. «Проблеми почали даватися взнаки лише приблизно через п’ятнадцять років, – згадує чоловік. – Після диспансеризації нас усіх почали відправляти на стаціонарне лікування. І тому почалися проблеми на роботі. Наші командири підштовхували нас оформляти групу інвалідності. У 1998 році мені прийшлося подати заяву на інвалідність. Були періоди, коли було дуже погано зі здоров’ям: серцево-судинні захворювання, опорно-руховий апарат, болі в колінах, набряклі ноги та все інше. Через це моя сім’я майже втратила годувальника. Тому що спочатку пенсії були зовсім нікчемні: десь половину зарплати тої, що отримував. Ну, старалися якось виживати. В ті буремні 90-і роки вся Україна була в напруженні, але Україна стала вільною, самостійною. Ми дожили до цього часу, слава Богу».

Важливо доносити правдиву інформацію

«Наше завдання й сьогодні полягає в тому, щоб наголошовувати, що не треба приховувати інформацію, а доносити її до людей», – стверджує Юрій Бучок. Сорок років тому ліквідатори не шкодували сил, аби запобігти ще більшій катастрофі; сьогодні ж їхні діти і внуки змушені боротися за свободу своєї країни. «Насамперед ми захищаємо християнські цінності, – додає Бучок. – Зло не може перемогти. Ми сповнені віри та вдячності: не лише за запрошення приїхати сюди, до Ватикану, а й за те, що ми живі, за те, що ми будемо жити».

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело

Друк / PDF