14 травня у Дрогобичі за участю Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава та єпископів Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні відбулися заходи з нагоди 90-річчя від дня народження владики Юліана Вороновського — першого єпарха Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Серед єпископів були преосвященні владики Василь Івасюк, правлячий архиєрей Коломийської єпархії УГКЦ, та владика Петро Голіней, єпископ-помічник Коломийської єпархії УГКЦ.

У межах вшанування духовенство взяло участь у присвоєнні гімназії № 14 імені владики Юліана, Архиєрейській Божественній Літургії та мистецькій академії в Народному домі імені Івана Франка.

Під час проповіді в катедральному соборі Пресвятої Тройці Блаженніший Святослав наголосив на важливості вміння розпізнавати голос Христа серед численних голосів сучасного світу і згадав про владику Юліана як про доброго пастиря, який жив життям свого народу.

«У теперішньому світі звучить так багато різних голосів. Так багато приходить злодіїв і розбійників, які видають себе за добрих пастирів. Але Христос каже: мої мене знають і ні з ніким не переплутають. Навчитися слухати й непомильно розпізнавати голос доброго пастиря належить до особистого завдання духовного життя кожної віруючої людини. Ми призвичаюємося впізнавати, чути голос Христа — доброго пастиря через голос Христової Церкви, через голос Святого Євангелія, через той голос, який лунає в нашому серці від Бога, коли стоїмо перед Ним на молитві», — наголосив проповідник.

Роздумуючи над євангельським образом доброго пастиря, він пояснив, що Христос відкривається не лише як пастир, а й як двері до життя вічного: «Добрий пастир, вівчар, у тих біблійних сторонах, про які чуємо сьогодні, жив зі своїми вівцями. Як говорив папа Франциск, він пахнув їхнім запахом. Вівці орієнтувалися у просторі не за допомогою зору, а за допомогою слуху. І добрий пастир завжди йшов попереду, ніби вказував овечкам, де добра паша. Тому способом орієнтації, а відтак розуміння, де добро чекає на овечок, яким пастир хотів послужити, був голос. Відтак знати, чути, впізнавати голос свого пастиря означало не тільки вижити, не загубитися, не потрапити до рук хижака, а й знайти добру дорогу на зелені пасовиська, як про це читаємо в книгах Псалмів».

Предстоятель наголосив, що взаємне знання, яке передається через голос між пастирем і вівцями є не теоретичним, а глибоко особистим стосунком довіри й служіння: «Ключ до розуміння цього образу — слова Христа: „Я знаю моїх, а мої знають мене“ (Ів. 10, 14). Ба більше, сьогодні Боже слово каже нам, що Пастир знає кожного по імені. Тут не йдеться лише про якусь назву чи зовнішню кличку. Він знає життя кожного. У народі, коли говоримо про когось, хто добре знає іншу людину, кажемо: „Знає, чим дихає“. Так і добрий пастир, перш ніж ми відкриємо свої уста, знає чим дихаємо і за чим прийшли».

Окремо Глава Церкви звернув увагу на потребу формування християнського сумління, здатного розпізнавати правду серед численних маніпуляцій: «Сьогодні звучить особливий голос Божий для всього нашого народу: не загубіться, не слухайте голосу чужих, який інколи приходить до нас через різні спецоперації інформаційного типу. Треба мати чітке християнське сумління, щоб у всіх тих жахливих новинах уміти розрізнити правду від звичайної банальної пропаганди і маніпуляції».

Згадуючи блаженної пам’яті владику Юліана Вороновського, Глава УГКЦ назвав його пастирем, який жив життям свого народу.

«Я думаю, що багато хто пам’ятає той дуже особливий вид стосунку, який владика Юліан нам дарував, — у ньому ми бачили людину, що бажає тобі добра, — продовжив Патріарх. — Це був батько, голос якого безпомилково можна було розпізнати й безбоязно за ним піти. Я хочу нагадати лише одну його фразу, один зворот, який усіх нас пробуджував і викликав справді велику довіру: „Але пам’ятаймо…“ і тоді ми начебто прокидалися, чуючи голос доброго пастиря. Це „але пам’ятаймо“, думаю, назавжди закарбувалося в нашому сумлінні».

Предстоятель також зауважив, що справжнє душпастирство неможливе без близькості до людей, особливо в умовах війни.

«Гріш ціна тому душпастиреві, який не знає своїх. Він не здатен до душпастирства в імені нашого Спасителя, якщо не знає, чим дихає, чим боліє той народ, якому він покликаний служити. Тому так важливо нам, душпастирям, справді бути, жити зі своїм народом. До цього особливо нас спонукають і надзвичайні обставини війни. Кажуть, що спільний досвід дає можливість розуміти».

Наприкінець Блаженніший Святослав закликав вірних не втрачати надії, бо Христос залишається поруч зі своїм народом у його стражданнях: «Ми, християни, віримо, що наш страждаючий Спаситель сьогодні присутній у ранах, травмах, навіть каліцтвах нашого народу. Він присутній у сльозах тієї матері, яка, можливо, нині в Києві після нічної атаки оплакує свою втрачену дитину. Сьогодні ми в Євангелії чуємо слово надії. Христос, наш Добрий пастир, знає нас, але кличе кожного знати і чути Його, — Його, який ніколи не залишить нас на наших земних дорогах життя».

Після Богослужіння Глава Церкви подякував владиці Ярославові Прирізу, єпарху Самбірсько-Дрогобицькому, за те, що він пам’ятає і наслідує свого попередника, як того навчає апостольська традиція: «Я дякую Вам, владико, за те, що Ви виконуєте цей апостольський наказ, бо ми сьогодні справді відчуваємо, зокрема під час війни, що стоїмо на плечах тих титанів, які винесли нашу Церкву через горнила сталінських комуністичних переслідувань».

Пам’ять про своїх наставників, на переконання Предстоятеля, полягає не лише у збереженні історичних матеріалів, а передусім у продовженні їхнього служіння.

«Ми бачимо, як сьогодні владика Ярослав разом із Вами, дорогі отці, і зі своєю командою справді продовжує ту справу любові й опіки владики Юліана над своїм стражденним народом. Лише за два дні нашого перебування тут відбулося освячення трьох різних центрів: оздоровчого центру „Оранта“ у Трускавці, вчора — медико-соціального центру, яким опікується спільнота „Назарету“, а сьогодні ми освятили гімназію № 14 у Дрогобичі, якій було присвоїно ім’я владики Юліана Вороновського. Тож нехай Господь Бог благословить Вас, владико, і дарує всі благодаті, яких потребуєте для звершення пастирського служіння як добрий пастир для своєї єпархії», — побажав Блаженніший Святослав.

Владика Ярослав у відповідь подякував Главі УГКЦ та єпископам Архиєрейського Синоду за спільну молитву і вшанування пам’яті першого єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії. «Це означає, що він важливий не тільки для нас як єпархії, а й для всього нашого народу і помісної Церкви», — наголосив владика.

На завершення єпископ подякував Предстоятелеві УГКЦ за патріарше служіння, провід Церквою та слово надії й миру, яке нині лунає до світу.

Завершилося богослужіння поминальною панахидою та виконанням духовного гімну «Боже, великий, єдиний».

Вшанування пам’яті владики Юліана Вороновського продовжилося урочистою академією в Народному домі імені Івана Франка у Дрогобичі.

Захід відкрив єпарх Самбірсько-Дрогобицький Ярослав Приріз, який наголосив, що академія є моментом споглядання пам’яті та вдячності. «Це — мить, коли ми намагаємося розгледіти крізь людські події, дати, страждання і перемоги той невидимий, але цілком реальний промисел, яким Господь веде свою Церкву, народ та Україну».

Він також звернув увагу, що 5 травня — це день, який, за його словами, обрало Боже провидіння: день народження владики Юліана Вороновського і день народження Блаженнішого Святослава. Єпарх окреслив контекст служіння, викликів і духовної спадщини двох пастирів, зазначивши, що це дає змогу глибше осмислити цілий пласт історії Церкви й України — як минулої, так і сучасної.

У межах урочистостей Блаженнішому Святославові було присвоєно звання почесного доктора Honoris Causa Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Відзнаку вручено як свідчення вагомого внеску в розвиток освітньої, наукової, церковної та суспільної думки України, а також його ролі у формуванні духовних і морально-етичних орієнтирів сучасного українського суспільства та молоді.

Званням «Почесний громадянин Дрогобича» під час заходу удостоїли владику Ярослава Приріза. Відзнаку вручено за багаторічну діяльність, вагомий внесок у духовне та суспільне життя громади, розвиток церковної інфраструктури, підтримку духовної освіти, а також активну просвітницьку та громадську працю.

Особливою частиною академії стали спогади про постать владики Юліана Вороновського, якими поділився єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії Теодор Мартинюк. Він розповів про маловідому сторінку життя двох братів — о. Василя та владики Юліана Вороновських, зазначивши, що мав нагоду як тодішній настоятель Свято-Успенської лаври Студійського уставу опікуватися ними в останні роки життя.

Єпископ окреслив три головні тези, які, за його словами, допомагають краще зрозуміти постать владики Юліана. Передусім він наголосив, що все життя владики — від моменту прийняття першого монашого постригу аж до смерті — залишалося монашим, навіть попри його єпископське служіння: «Він ніколи не перестав бути монахом».

Другою важливою думкою стала нерозривність постатей двох братів. Без о. Василя Вороновського, за словами владики Теодора, неможливо повною мірою зрозуміти постать єпископа Юліана: «Це були дві особи — дуже різні, але які взаємно себе доповнювали. Не було б такого владики Юліана, якого ми маємо, без отця Василя».

Третьою тезою він назвав особливий духовний дар владики Юліана — терпеливість, яку той набув саме в монашому житті: «Це його особливий великий дар і дуже цінна чеснота, яку ми ще довго розкриватимемо».

Про єпископське служіння владики Юліана також розповів о. Тарас Гарасимчук, який був його багаторічним співпрацівником. Він окреслив чотири етапи архиєрейського служіння: підпільний єпископ, період легалізації Церкви, служіння як єпископа Самбірсько-Дрогобицького і період емеритури.

Владика, за словами о. Тараса, у різні періоди свого служіння зазнавав як підтримки, так і серйозного спротиву, однак у складних ситуаціях завжди зберігав внутрішній мир та молитву. Він зазначив, що єпископові доводилося переживати непорозуміння в церковному середовищі, конфлікти та спроби впливу на управління єпархією, а також відверті акти тиску: від блокування його діяльності до відкритого протистояння окремих груп.

Попри це, як наголосив доповідач, владика ніколи не входив у конфлікти на рівні відповідей чи доказувань. У таких ситуаціях він брав у руки чотки чи вервицю і, дивлячись на ті безчинства, молився, залишаючи остаточний суд Богові та зберігаючи спокій і витримку.

Окремо було наголошено, що його терпеливість виявлялася навіть у ставленні до особистих образ і принижень, які він переносив без озлоблення. За словами о. Тараса, владика залишався виваженим та незмінно доброзичливим, що формувало довіру до нього як до духовного батька.

«Він глибоко переживав за долю України та свого народу, постійно молився за нього, радів успіхам і переймався труднощами. Його постать сприймалася як образ батьківської турботи, що привертав людей своєю щирістю та духовною близькістю», — сказав о. Тарас.

Завершила академію кантата «Псалми Давида» композитора Миколи Ластовецького, присвячена пам’яті владики Юліана. Музичний твір виконало понад 120 учасників оркестру та хорів.

Департамент інформації УГКЦ

Джерело