Мирослава Фоллбек,

артвикладачка, журналістка

 

Нью-Йорк звик називати себе містом світу. Тут можна за кілька кварталів пройти шлях від Chinatown до Little Italy, від Гарлема до Брайтон-Біч, почути десятки мов і побачити традиції країн, розділених тисячами кілометрів. Але серед цього величезного культурного калейдоскопа вже понад століття існує й окремий український Нью-Йорк.

Його неможливо знайти на офіційній карті міста як один суцільний район. Сьогодні українське життя розкидане між Мангеттеном, Брукліном, Квінзом, Статен-Айлендом та передмістями. Проте є місця, де українська присутність відчувається особливо виразно: тут можна зайти до церкви, де літургія звучить українською, придбати вишиванку, пообідати борщем і варениками, відвідати музей українського мистецтва, послухати лекцію про історію України або зустріти дітей, які щосуботи вивчають українську мову.

Саме тому історія українців Нью-Йорка – це не лише історія еміграції. Це історія створення власної інфраструктури далеко від батьківщини.

 

Від перших емігрантів до “Маленької України”

Українська присутність у Нью-Йорку має дуже давню історію, але масова імміграція розпочалася наприкінці XIX століття. У 1870-х роках сюди почали приїжджати вихідці із західноукраїнських земель, які шукали роботу та можливості для кращого життя. Серед них були мешканці Закарпаття, Лемківщини, Галичини та інших регіонів, що на той час перебували у складі Австро-Угорщини.

Для багатьох Нью-Йорк був не кінцевою метою, а шансом. Люди приїжджали без великих статків, часто не знаючи англійської, працювали на фабриках, у майстернях, на будівництві, в торгівлі та на інших важких роботах. Але разом із собою вони привозили те, чого не можна було залишити на кордоні: мову, віру, пісні, звичаї та пам’ять про дім.

Наступні хвилі української міграції мали вже інший характер. Після революційних потрясінь, більшовицької окупації, Голодомору та політичних репресій до США приїжджали люди, які залишили Україну через переслідування та небезпеку. Після Другої світової війни до Америки потрапило багато переміщених осіб: серед них були науковці, лікарі, інженери, викладачі, митці, священники та представники української інтелігенції.

Саме ця післявоєнна хвиля значною мірою змінила характер української громади. Вона принесла не лише робочі руки, а й інтелектуальний та культурний капітал.

Пізніше до США приїхала ще одна значна хвиля українців – наприкінці радянського періоду та після проголошення незалежності України. А після 2022 року Нью-Йорк знову став одним із важливих пунктів призначення для українців, які шукали безпеки після початку повномасштабного російського вторгнення.

Так, протягом різних історичних періодів до одного міста приїжджали люди з абсолютно різним досвідом. Але поступово вони створили спільний простір. Його історичним центром став Нижній Мангеттен.

Там, де колись була “Маленька Україна”

Українська громада особливо концентрувалася в районі Іст-Вілидж. Сьогодні це один із найбільш відомих і дорогих центральних районів Мангеттена, але сто років тому його соціальний та культурний ландшафт був зовсім іншим.

Саме тут сформувалася так звана “Маленька Україна”. Українські родини жили поруч, відкривали магазини, ресторани та майстерні, засновували церкви й школи. У цьому середовищі люди могли практично повністю організувати своє життя українською мовою.

Проте Нью-Йорк змінювався. Зростання вартості нерухомості та загальна трансформація Мангеттена поступово змусили багатьох мешканців переїхати. Частина українців перебралася до Брукліна, Квінза та передмість.

Але відбулася цікава річ: українська громада втратила частину своєї територіальної компактності, проте не втратила своїх інституцій.

Тому сучасну українську громаду Нью-Йорка краще уявляти не як один район, а як мережу. Її вузли – це церкви, школи, музеї, культурні організації, ресторани, магазини, громадські центри та місця зустрічей. І саме ця мережа дозволила українській ідентичності пережити зміну поколінь.

 

Вулиця, яка залишила український слід на карті Мангеттена

Є в Нью-Йорку місце, де українська назва буквально нанесена на карту міста. Це Taras Shevchenko Place – невелика вулиця в Іст-Вілидж, що сполучає East 6th та East 7th Streets.

Її перейменували на честь Тараса Шевченка у 1978 році після звернення української громади. Здавалося б, один короткий провулок у величезному Мангеттені – дрібниця. Але для діаспори це був важливий символ: ім’я українського поета опинилося на офіційній карті одного з найвідоміших міст світу.

І сьогодні ця назва має особливий вигляд на тлі Нью-Йорка. Навколо сучасна архітектура, університетські корпуси, ресторани, магазини та величезний потік людей. А посеред цього міського середовища залишається ім’я українського Кобзаря.

Поруч розташовані одразу кілька важливих українських інституцій. Одна з них – Українська католицька церква святого Юра.

Українська католицька парафія святого Юра була заснована ще 1905 року. Її історія почалася в часи, коли українська громада Нью-Йорка тільки формувалася, а іммігрантам було особливо важливо мати власне місце для богослужіння та спілкування.

Сучасна будівля храму на East 7th Street з’явилася вже наприкінці 1970-х років. Її спроєктував український архітектор Аполінарій Осадца, а сама споруда стала помітним прикладом української візантійської церковної традиції в Нью-Йорку.

Але значення святого Юра набагато ширше за архітектуру. Для кількох поколінь українців ця церква була місцем, де вони хрестили дітей, вінчалися, прощалися з рідними, святкували Різдво та Великдень і просто зустрічали земляків.

При храмі виник цілий комплекс громадського життя. Тут працювали освітні ініціативи, діяла українська школа, проводили культурні заходи, а поруч є парафіяльна кухня “Стріча” – місце, де українська кухня стала своєрідною мовою спілкування з містом. Її назва походить від українського слова “зустріч”, і це дуже точне визначення. Меню просте: борщ, вареники, голубці, ковбаса та інші традиційні страви. Тут немає потреби перетворювати українську кухню на дорогий ресторанний концепт. Її сила саме у домашньому характері.

“Стріча” стала одним із тих місць, де українська культура є не лише у музеях та під час офіційних заходів. Вона присутня у щоденному житті: за столом, у розмові, у рецепті, який передають від одного покоління до іншого.

І саме тут щороку відбувається один із найвідоміших українських фестивалів Нью-Йорка. Український фестиваль святого Юра перетворює частину East 7th Street на український культурний простір. На кілька днів у центрі Мангеттена з’являються сцена, народні танці, українська музика, вишиванки, сувеніри та, звичайно, вареники.

І в цьому, можливо, полягає одна з головних причин довговічності української громади Нью-Йорка. Ідентичність зберігають не тільки великі організації. Її плекають люди, які щосуботи ведуть дитину до української школи. Волонтери, які готують вареники для фестивалю. Батьки, які вдома продовжують розмовляти українською. Учителі, які пояснюють дітям, хто такий Шевченко. Священники, які десятиліттями служать громаді. І художники, які продовжують створювати українське мистецтво далеко від України.

Усього за кілька кварталів від Taras Shevchenko Place розташована одна з найважливіших культурних установ української Америки – The Ukrainian Museum.

Його історія почалася ще до офіційного відкриття музею. 1933 року Союз українок Америки придбав сотні предметів українського народного мистецтва для українського павільйону на Всесвітній виставці в Чикаго. Через десятиліття ця колекція стала основою майбутнього музею. 1976 року The Ukrainian Museum офіційно розпочав свою діяльність у Нью-Йорку.

Музей показує Україну через мистецтво, історію, народні традиції та досвід української еміграції. Його колекції охоплюють народне мистецтво, одяг, вишивку, кераміку, писанки, ікони, живопис, графіку, скульптуру та архівні матеріали.

У його просторі перетинаються традиційне мистецтво та модернізм, історія і сучасність, культура України та творчість українців, які опинилися далеко за її межами.

Саме тут можна побачити роботи митців, для яких еміграція не стала кінцем української культурної історії, а навпаки – створила новий її розділ.

 

Українці, які змінили мистецький Нью-Йорк

Український Нью-Йорк не обмежується лише церквами та громадськими організаціями. Українська присутність проникла і в американське мистецтво.

Один із найяскравіших прикладів – Олександр Архипенко. Народжений у Києві скульптор став одним із піонерів кубізму та одним із найвпливовіших новаторів європейської й американської скульптури XX століття. 1923 року він переїхав до США, працював і викладав у різних містах, а Нью-Йорк став одним із головних центрів його діяльності. Він заснував власну мистецьку школу в місті, а згодом мав дім і студію у Bearsville неподалік Woodstock, штат Нью-Йорк. Помер Архипенко у Нью-Йорку в 1964 році.

Важливо згадати українського художника, графіка, кераміста й мистецтвознавця Якова Гніздовського, чиї роботи широко експонувалися в країнах Африки та на Близькому Сході, у Великій Британії, Парижі, Німеччині, Чехословаччині, Японії та інших країнах світу.

Найвідомішим і найпопулярнішим літературознавцем українського зарубіжжя став Юрій Шевельов – український  славіст, історик української літератури, активний учасник діаспорного наукового та культурного життя української еміґрації. Шевельов після Другої світової війни опинився в Німеччині. Працював в Українському вільному університеті в Мюнхені (1946-1949), Лундському (Швеція, 1950-1952), Гарвардському (США, 1952-1954), Колумбійському (США, 1954-1977) університетах. Колумбійська програма україністики й сьогодні називає його одним із головних джерел своєї інтелектуальної традиції. 

А наша улюблена Квітка Цісик — легендарна американська співачка українського походження, чий унікальний голос прославив українську пісню в США та світі? Квітка народилася в Квінсі (Нью-Йорк) у родині післявоєнних емігрантів Іванни та Володимира Цісиків.

Українці приїжджали до Америки не тільки для того, щоб знайти роботу. Вони ставали професорами, науковцями, художниками, музикантами, письменниками, лікарями та підприємцями. Й поступово українська тема переставала бути виключно внутрішньою справою емігрантської громади.

Це важливий момент для розуміння українського Нью-Йорка: його історію творили не тільки іммігранти-робітники та підприємці. Серед українців міста були й люди, які працювали на рівні світової науки, мистецтва, літератури та освіти.

Український Інститут Америки: Україна на П’ятій авеню

На 79-й вулиці, буквально поруч із П’ятою авеню та музейною милею Мангеттена, стоїть будівля, яка на перший погляд може здатися просто одним із розкішних історичних особняків Нью-Йорка. Це Fletcher-Sinclair Mansion – нині Український Інститут Америки.

Історія цієї установи почалася 1948 року, коли її заснував промисловець, винахідник і меценат Володимир Джус (англ. William Dzus). 1955 року Інститут придбав історичний особняк, збудований наприкінці XIX століття. Сьогодні будівля має статус National Historic Landmark і є частиною історичного району Metropolitan Museum.

Сам Інститут називає себе “вікном Америки на Україну”. Тут проходять художні виставки, концерти, кінопокази, літературні вечори, лекції, симпозіуми та освітні програми. Тобто українська культура тут не замкнена всередині діаспорного середовища – вона представлена у самому центрі культурного Мангеттена.

Українська освіта

Жодна діаспора не може існувати лише завдяки музеям і фестивалям. Якщо діти перестають розуміти мову своїх батьків, культурна традиція поступово перетворюється на спогад. Саме тому українські школи в Нью-Йорку завжди мали особливе значення.

Одним із таких осередків стала Школа українознавства при Об’єднанні українців Америки “Самопоміч”. Її історія почалася 1949 року. За десятиліття змінилися учні, вчителі й сам Нью-Йорк, але залишилася головна мета – передати наступному поколінню те, що неможливо передати лише через сімейні фотографії.

Особливість діаспорної освіти полягає в тому, що для багатьох дітей українська школа стає місцем першої зустрічі з великою українською спільнотою. У звичайній американській школі дитина може бути єдиною українкою або українцем у класі. У суботній школі вона раптом опиняється серед десятків ровесників із подібною історією.

Тут українська мова перестає бути мовою лише бабусі. Вона стає мовою друзів.

 

Після 2022 року: нова Україна в Нью-Йорку

Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році стало переломним моментом і для української громади Нью-Йорка.

До міста та його околиць почали прибувати нові українці. На відміну від попередніх хвиль, багато хто приїхав не для того, щоб назавжди залишити Україну, а тому, що залишатися вдома стало небезпечно. Для старої діаспори це означало зустріч із новим поколінням українців.

Людей, які виросли вже в незалежній Україні. Людей, для яких українська держава не була далекою історичною батьківщиною, про яку говорили батьки. Людей, які приїхали з сучасної України з її музикою, бізнесом, освітою, цифровою культурою та новою мовною реальністю.

У результаті в Нью-Йорку зустрілися кілька різних поколінь української еміграції. Стара діаспора принесла інституції. Нова – енергію.

Одні мали церкви, школи, музеї, кредитні спілки та громадські організації. Інші принесли власні професійні навички, підприємницький досвід, сучасне мистецтво, медіа та нові форми громадської активності.

Разом вони сформували значно більшу українську присутність. Навіть міська влада Нью-Йорка у 2022 році окремо наголошувала на значній українській громаді міста та оголошувала фінансування програм допомоги як давнім мешканцям, так і новоприбулим українцям.

 

Український Нью-Йорк сьогодні

Сьогодні вже складно говорити про “український район” у Нью-Йорку так, як це було можливо кілька поколінь тому.

Маленька Україна змінилася. Її мешканці розселилися по різних районах. Частина старих магазинів і закладів зникла. Вулиці East Village стали значно дорожчими, а колишнє іммігрантське середовище перетворилося на один із модних районів Мангеттена.

Україну в Нью-Йорку сьогодні можна знайти у церкві святого Юра. У суботній школі. У залі Українського Інституту Америки на П’ятій авеню. У галереях Українського музею. У лекційній аудиторії університету. На українському фестивалі. У ресторані, де подають борщ і вареники. На концерті. У книгарні. На мітингу підтримки України. А іноді – просто у розмові двох людей українською мовою посеред Мангеттена.

Історія українців Нью-Йорка показує одну важливу річ: діаспора не обов’язково повинна залишатися “маленькою копією” своєї батьківщини.

Українці приїхали до Нью-Йорка зі своїми традиціями, але з часом стали частиною самого міста. Вони будували церкви, які стали архітектурними пам’ятками. Створювали школи, які виховали кілька поколінь. Збирали колекції, які сьогодні є важливими для світової історії мистецтва. Відкривали ресторани та магазини. Створювали наукові центри. Виступали на сценах. Викладали в університетах. Створювали мистецтво, яке стало частиною американської культури.

І водночас продовжували говорити українською, святкувати українські свята та пам’ятати про країну, з якої почалася їхня сімейна історія.

Його перше покоління боролося за можливість залишитися собою. Друге – будувало інституції. Третє – шукало баланс між українською та американською ідентичністю.

А нові українці, які приїхали після 2022 року, привезли із собою зовсім інший досвід – Україну незалежну, сучасну, європейську та надзвичайно активну.

Можливо, саме в цьому і полягає найбільший феномен українського Нью-Йорка.

“Маленька Україна” давно перестала бути лише кількома кварталами на Нижньому Мангеттені. Вона розрослася далеко за межі одного району. Вона тепер має свої музеї, університетські аудиторії, концертні зали, школи, храми, фестивалі, мистецькі галереї та цілі покоління людей, для яких українське походження – не просто сторінка в сімейному альбомі.

Це частина їхньої сучасної американської історії. І, мабуть, найкращий спосіб зрозуміти український Нью-Йорк – не шукати на карті одну маленьку територію, обведену українським кольором. Потрібно просто пройти містом. Від East Village до П’ятої авеню. Від маленької парафіяльної кухні до університетської аудиторії. Від вишитого рушника в музейній експозиції до сучасної інсталяції українського художника. Від імені Тараса Шевченка на маленькій мангеттенській вулиці до українського голосу на міжнародній сцені. Тоді стає зрозуміло: український Нью-Йорк – це вже не острівець. Це частина самого міста.

  

Джерело