«Уночі побратими з боєм відійшли на більш вигідні позиції. Наш ВОП став крайнім лівим кутовим в обороні. російські військові про нього знали, але до останнього не могли вирахувати, де саме ми зосереджуємося, і де маємо наші спостережні пости. Першим у «розвідку боєм» пішло відділення так званих «еленерівців». У них був наказ зайняти наші позиції», – Владислав згадує бій, який відбувся ввечері 25 квітня.

Тоді вони взяли одного полоненого та підірвали авто противника з боєкомплектом. Чотири окупанти лишилось там навічно.

У той час росіяни застосували масований обстріл мікрорайону Південний, застосовуючи міномети 120 калібру та ствольну артилерію.

Тієї ж ночі вони підтягнули бронетехніку. На ранок знову був бій. Вогонь вівся з дистанції 400-600 метрів. Під час бою нацгвардійці зрозуміли, що з тилу працює кулеметний та гранатометний розрахунок росіян.

«Це дуже заважало евакуйовувати поранених та загиблих, але ми витримали. На ранок 27 квітня нас замінив особовий склад батальйону «Свобода», – ділиться Владислав.

Далі були околиці Лисичанська та переміщення до Новодружеська. Стояло завдання утримувати правий берег річки Сіверський Донець.

Після цього підрозділ Владислава мав закріпитися на одній із центральних вулиць Сиротиного. Та вже на третій день знов розпочалися перестрілки — виявилося, що в деяких будинках цієї ж вулиці вже причаїлися окупанти та спостерігали за українськими захисниками, чекаючи слушного моменту. Почали підходити основні сили ворога. Гвардійці тримали позиції, поки не отримали наказ приховано форсувати річку. Це вдалося зробити без втрат серед особового складу.

Бійці стрілецького батальйону з Рубіжного продовжують воювати та робити можливе для деокупації Донеччини та Луганщини. Владислав мріє, що незабаром зможе повернутися у мирне українське Сиротине, яке боронив зі зброєю в руках, і де колись, до повномасштабного вторгнення, готував дітлахів до участі у патріотичній грі «Джура».