Спочатку вони для забавки танками зносили електричні стовпи, заїжджали БТРами у ворота до будинків місцевих та проводили «обшуки». Коли ці «обшуки» не давали результатів, знаходили їжу та мобільні телефони, які конфісковували на користь «другої армії світу». Місцеву школу окупанти оголосили своїм «штабом», повиламували двері у навчальних класах та заселили безліч «визволителів».

Після вибудови українськими військами потужної лінії оборони цих «визволителів» почали кидати «на прорив». Таким досить специфічним чином село потроху стало звільнятись від росіян. На їх заміну приїхали кадирівські воїни «тіктоку». За свідченнями місцевих, вони не виїжджали на «бойові», а воювали лише з місцевими.

Так без суду та слідства гості з Кавказу звинувачували місцевих у співробітництві з українськими військами, вивозили до вищевказаної школи, де безжалісно били та катували струмом.

На початку жовтня, у передчутті невідворотної розплати від ЗСУ за свої злочини, російська орда з боями відступила східніше. Під час відступу ними був зруйнований міст через річку Жеребець.

Після звільнення Греківки та Макіївки життя людей ще зовсім далеке від поняття «мирне», адже щоденно зазнає ударів від російської артилерії. Втім це дозволило евакуювати 72 жителя багатостраждальних сіл. Серед них сім’я з двома маленькими дітьми, яку з важкодоступної локації наші військові виводили через мінні поля.

Споконвічна істина твердить, що народ, який не знає своєї історії, приречений на її повторення. І правда полягає у тому, що українська нація, навчена на власному болючому досвіді, ніколи знову не дасть себе в образу, ніколи не віддасть того, що належить їй та ніколи не випустить з рук зброю, якщо зло ще продовжує існувати і дихати нашим повітрям.

#Вірю_у_ЗСУ! Слава Україні!