Едуард БЕРДНИК

Революція Гідності стала переломним моментом для багатьох процесів, серед яких і визнання в Україні гідності богослов’я. Вона була визнана подвійно: по-перше, богослов’я стало академічною університетською дисципліною, по-друге, його вважають чимось більшим за окремі конфесійні традиції чи школи.

Ця подія, з одного боку, давно перезріла, а з другого – стала для України революційною. Адже, беручи згрубша, впродовж пів тисячоліття основним типом богословської освіти, котру можна було здобути в Україні, була саме освіта конфесійно-семінарійна, а перебування в складі СРСР створило популярне уявлення про те, що богослов’я не є наукою і бути нею не може.

Розглядаючи відмінності в цих двох типах освіти, Віталій Хромець у своїй монографії «Богословська освіта в Україні» зазначає, що серцевиною конфесійно-семінарійної освіти є формація духовенства конкретної деномінації. Вірний має здобути богословські знання в межах певної випрацюваної конфесійної школи методами, котрі ця школа пропонує, та знати хибність вчення і способу богословствування інших шкіл та конфесій. Цей тип освіти кристалізується в контексті полеміки між протестантськими та Римо-Католицькою Церквами, тому має виразний ізоляційний характер.

Академічна богословська освіта, як і, зрештою, вся європейська університетська освіта, теж виростає з потреб і запитів Церкви, але цього разу мовиться про запит на осмислення питань, які порушує сама віра, та можливості роздуму про віру (David Ford. Theology: А Very Short Introduction, с. 3). В серцевині університету розміщена інтелектуальна формація, невіддільна від права на вільний пошук відповідей та обов’язку інтелектуальної чесності.

Натомість інтелектуальна чесність зумовлює спроби випрацювати відповідну наукову методологію, котру може застосувати кожен охочий пройти тим самим шляхом. Тож академічне богослов’я хоч і твориться переважно вірними конкретних конфесій, але виходить за вузькоконфесійні рамки. Застосування саме такої моделі богословствування відбулося в Україні. Цей підхід до богослов’я в цьому випадку включає різні конфесії, об’єднуючи їх спільною науковою методологією і створюючи майданчик для співпраці. Водночас цей майданчик є місцем перетину богослов’я з іншими науками, а тому виводить його зі штучної ізоляції.

Але чи користають українські конфесії з можливості творити академічне богослов’я, чи відчувають у ньому потребу? Як відбувається зустріч конфесійно-семінарійної системи й академічної?

Пропоную розглянути лише кілька наявних моделей на прикладах конкретних Церков. Важливо не тільки побачити, чи прагнуть Церкви акредитувати свої заклади, а й за можливості те, чи змінюються підходи до викладання після проходження акредитації. Пізнати це можна, в тому числі й зваживши на те, яким чином відбувається викладання про інші конфесії, котре в конфесійно-семінарійній формі освіти мало явний полемічний характер.

Тут слід зазначити, що роздуми на основі конкретного прикладу стали можливі головно завдяки проєкту Інституту екуменічних студій УКУ «Екуменічний аспект навчання семінаристів та перспективи співпраці в академічній сфері», в котрому я зараз задіяний. Отже, опубліковані тут особисті думки є найперше відголоском роботи над цим проєктом.

Життя паралельно з українським богословським світом

Зміни в богословській освіті, котрі відбулися після Революції Гідності, далеко не всіма були сприйняті позитивно. УПЦ (МП), котра за часів президентства Януковича брала активну участь в обговоренні включення богословської освіти до переліку наукових дисциплін, не висловила зацікавленості в акредитації вже після того, як богословська освіта була затверджена. Однією з основних причин цього можна назвати незгоду з визначенням богослов’я як надконфесійної наукової дисципліни, котра має спільні методи. Натомість УПЦ (МП) відстоювала і відстоює можливість лише конфесійного викладання богослов’я з унікальними та окремішніми для кожної конфесії методами. Тож Київська духовна академія і семінарія УПЦ (МП) видає дипломи з «православного богослов’я». Фактично цей підхід означає, що мало існувати «римо-католицьке», «греко-католицьке» та інші «богослов’я» – кожне в своїй окремішності.

Такий спосіб визнання богословської освіти існує в європейському просторі, особливо серед країн, в котрих виразно присутня «національна» або «панівна» Церква. Серед «православних» країн шляхом запровадження визнаної конфесійної «православної» освіти пішли Румунія, Сербія та Російська Федерація.

 

Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.

 

Джерело