Інтерв’ю з Романом Кечуром

На долю українців випала ще одна війна, яка торкнула кожного з нас, хоч і в різний спосіб. Як нам перетворити травми на корисний досвід, як витривати у цій боротьбі та за яку перемогу ми, зрештою, боремося?Відповіді на ці запитання ми почули в розмові з громадським діячем Романом Кечуром, який є знаним психіатром, психотерапевтом, психоаналітиком, завідувачем кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету.

Ми бачимо, що війна по-різному торкнулася українців, ми здобули різні досвіди. Які верстви нашого суспільства вона зачепила найбільше?

Насамперед є люди, які через різні обставини мимохіть потрапили в епіцентр воєнних дій, незалежно від того, які в них були погляди на цю війну. Також є ті, що зробили безсумнівно складний вибір: добровільно пішли воювати, аби захистити країну. Є багато волонтерів і тих, що активно допомагають зі збиранням коштів. Отже, ці люди безпосередньо причетні до війни. А є ті, які, навпаки, втікають від війни. Це біженці, переселенці. Також є багато тих, що хотіли б абстрагуватися від війни і жити звичним життям. І що довше триває війна, то більше таких людей стає. Та загалом усе наше суспільство занурене у війну. Навіть ті, що її нібито ігнорують, періодично або під примусом обставин все одно з цією війною стикаються. Адже кожен із нас має родичів, друзів чи знайомих, які гинуть. Отож, крім відчуття, що це атака на нас як спільноту, є персональні виміри війни. Тобто кожен із нас в різний період часу різною мірою заангажований у неї, а загалом заангажовані ми всі.

Але хтось уже втратив дім, родину, кінцівку. Візьмімо, для прикладу, пораненого ветерана війни в селі, який швидше гамуватиме біль алкоголем, аніж піде до психотерапевта. І ось цьому ветерану сусідить хтось, хто всіма правдами і неправдами зміг уникнути мобілізації. Як нам із такими різними досвідами разом жити і працювати?

Це одвічне питання, на яке нема простої відповіді. Жодна війна не минає так, що всі однаково постраждали чи всі однаково доклалися до неї. Але якщо ми хочемо майбутнього для нашого народу, для нас самих як спільноти, то повинні змінити базис наших взаємостосунків. Нам потрібно збудувати соціально-відповідальну країну. Технологічно це розбудова цілої структури підтримки. Бо, звичайно, до лікаря-психотерапевта чи психіатра прийдуть приблизно пів відсотка людей, які постраждали. А решта, яка потребує допомоги, повинна потрапити під опіку психологів, священників, вчителів, лікарів, соціальних працівників і просто добрих людей.

Технологічне завдання ми вже реалізуємо шляхом підготовки фахівців. Але це ще не все. Ми маємо велику потребу в зміні світогляду нашого суспільства: з так званої філософії конкуренції нам треба перейти до філософії кооперації. Звісно, конкуренції ніхто не скасує. Багато з нас все одно змагатимуться, у кого більша хата, краща машина, більше грошей, престижніший університет, де вчаться діти. Конкуренція і далі буде, але нам потрібна друга педаль у цьому суспільному велосипеді – кооперація. Тобто ми повинні кооперуватися одне з ним і допомагати тим, кому не пощастило. Наприклад, тому, хто втратив ногу чи постраждав психічно.

Але це стосується не тільки ветеранів війни. Тобто якщо ми не почнемо дбати про слабких, про тих, що відстали в цьому життєвому марафоні – хтось назавжди, а хтось тимчасово, то не збудуємо доброї країни для життя.

Зверніть увагу, соціальна відповідальність у нас кульгала й до війни. Ми маємо прошарок людей, які їздять на дорогих машинах і платять малі податки. А пенсіонери, інваліди, малозабезпечені бідують. І далеко не завжди вони винні в тому, що бідні. Бо хтось народився у місті в заможній сім’ї, а хтось у малому селі без можливостей розвитку. І це не через те, що хтось ліпший, а хтось гірший, а через те, що просто пощастило. Ми мусимо це розуміти. Якщо когось батьки відправили в хорошу школу, забезпечили добрим оточенням, то він живе краще не тому, що кращий, а тому, що йому більше поталанило. Я тут не кажу про соціалізм, а про суспільство більшої соціальної відповідальності, тіснішої кооперації, тому що без цього в нас нема майбутнього.

Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.

Джерело