єрей В’ячеслав ТРУШ

Маючи очі, не бачите, маючи вуха, не чуєте?

(Мр. 8, 11 – 21)

 

Напевне, в часи Спасителя ніхто не передбачав, що Його слова здійсняться аж так буквально. Погляд, занурений у смартфон, у вухах – навушники… Як говорити, аби почули? Проте тут виникає кілька додаткових запитань: хто має говорити? Кому? Що саме? Тож у цій статті зупинимося на цих трьох пунктах: хто є сучасна молодь? Як саме до неї говорити? Якими мають бути ті, що говорять?

Нарікання на те, що теперішня молодь «не така», «а от раніше…», датуються ще часами до Різдва Христового. Звісно, є речі, які дорослих дратували завжди, а є такі, що притаманні певному часу. Найперше – яка вона, молодь? Де її знайти? Природно знайти в тому просторі, де вона проводить найбільше часу. А це віртуальний світ. Соціальні мережі на кшталт тіктоку та інстаграму. Фейсбук для молоді безнадійно застарів, а електронні листи виглядають археологічними рештками. Звісно, Церква також працює в інтернеті, і то в молодіжній аудиторії. Можна згадати популярні проєкти «Падре Серж» або «Іди за Ісусом». Але згадати й те, що реалізовувати ці проєкти доволі складно. І мовиться не лише за дорогу техніку, майстерну роботу оператора та цікавий сюжет. Популярні світські влогери примудряються збирати масову аудиторію з мінімумом вигадливості. Римо-католики пішли ще далі – капуцин Чезаре Боніцці (сценічний псевдонім Фрателло Металло) виконавець у жанрі хеві метал, а протестанти з норвезького гурту Vaakevandring узагалі грали екстремальний «християнський блек-метал» з характерним «скримінговим» вокалом. Масові селфі з усміхненими священниками та молоддю вважаються ознакою сучасності, а панотець, який займається паверліфтингом чи належить до байкерів, теж уже не шокує. Проте є «але». Приходячи у віртуальний світ, священник (чи активний мирянин) має бути готовий до того, що потрапляє на поле, де грають за іншими правилами. Де штанга чи гітара – не додатковий «бонус» до його священства. А де священство – це навпаки «мінус» до гітари чи штанги. Тому що зараз є така тенденція: Церква і священство активно витісняються на маргінес як «архаїка», «інститут пригноблення (розуму, меншин, гендерів, жінок, тварин, ще когось)». Кардинал Курт Кох ще років 30 тому зауважив, що Церква в Європі перетворюється на організацію з надання ритуальних послуг. Або, додамо, на музей. Або (знову ж таки в масовій пропаганді) – на нереалізованих осіб із психічними відхиленнями, часом небезпечними для дітей. Або «кишень». Особливо гостро на це реагує молодь, яка залишається такою, якою була тисячі років тому. Їй властиві різкий поділ на «чорне» і «біле», критика затверджених авторитетів і водночас пошук близьких серцю ідеалів (та творення ідолів), романтизм і цікавість до нового. Від високих бажань зробити щасливим усе людство і побувати на невідомих планетах до не менш карколомних занурень у глибини гріховних експериментів із наркотиками, сексом та насильством. Шульга Муцій Сцевола. Цар Давид, який проломив голову Голіяту в усіх на очах. Спартіати – учасники криптій. Це молодь. Молодь, зрозуміла нашим сучасникам. Така ж молодь оточує нас і тепер. Проте між Церквою і молоддю нині постає мур. І те, через що проходять інші країни, в Україні щойно починається.

Повністю матеріал читайте в паперовій або електронній версії журналу

 

Джерело