Продовження. Початок у №5 (2022 р.)

Напередодні Другої світової війни василіянський «Місіонар» став головним духовним провідником українського народу – вірних УГКЦ в Галичині, Закарпатті, Волині й Холмщині та української еміграції в Європі й Америці. Часопис йшов за народом і з народом, де тільки його нога ступала, – у Європі, Бразилії, Канаді, Аргентині, США, одне слово, по всьому світу. За його прикладом постали інші «Місіонарі». Так, ста- ранням василіян у Прудентополісі (Парана) у 1911–1917 рр., а потім із 1935 р. й далі виходив «Український Місіонар у Бразилії». Цей часопис за форматом та основними рубриками і їхнім змістом був майже копією жовківського «Місіонаря», у ньому працювали отці-емігранти.

Наприкінці 1939-го – на початку 1940 рр. комуністичний режим скинув маску толерантности щодо УГКЦ і розпочав переслідування греко-католицького чернецтва. Проводили націоналізацію монастирських земель, а згодом захоплювали й самі монастирські приміщення, конфісковували кошти, що належали чернечим згромадженням. Цю ситуацію добре ілюструє лист Митрополита Андрея Шептицького до Ватикану від 26 грудня 1939 р., в якому подано інформацію про перші радянські репресії українського народу та Церкви. «Усі розпорядження, – пише Митрополит, – що приходять від радянської влади, є спрямовані лише на те, щоб нас упокорити, пригнобити й знищити… Усі монастирі розпущено, а монастирські добра забрано…» [17, c. 41].

Із розселеними по світах вірними УГКЦ завжди був василіянський «Місіонар». Як добрий їхній приятель, духовний учитель та опікун, часопис вчив їх правд християнської віри, молитви, любови до святої Церкви. Без перебільшення можна сказати, що василіянський журнал єднав українців у світі. Він доходив навіть до найвіддаленіших місцевостей, де не ступала нога нашого священника, і ніс Божу науку, духовну відраду й підтримку в життєвих труднощах.

У роки лихоліття Другої світової війни видання часопису стараннями василіян практично не переривалося. Були спроби видавати «Місіонар» навіть у перші дні радянської влади в Західній Україні. Тоді нові можновладці ще не відважувалася на радикальні кроки щодо василіянських монастирів, тож ті могли й далі провадити своє чернече життя та релігійну діяльність, хоч і значно обмежено. Останнє число жовківського «Місіонаря» було підписано до друку у вересні 1939 р. Однак через тиск влади й через те, що все майно василіянської друкарні в Жовкві було конфісковано, видавати часопис стало неможливо. Редакція «Місіонаря» змушена була переїхати до Перемишля.

Тут часопис видавали ті самі отці василіяни, що й у Жовкві. Редагував «Місіонар» о. Маркіян Марисюк, ЧСВВ. У Перемишлі, починаючи від травня 1940 р., вийшло кілька чисел часопису. Ще того самого року його видання припинила німецька окупаційна влада. Провідні теми публікацій у «Місіонарі» того часу: виховання дітей та молоді в дусі християнської мо- ралі, порятунок народу від розпачу й зневіри в час воєнного лихоліття на українських землях.

Після відходу радянських військ у липні 1941 р. редакція «Місіонаря» знову повернулася до Жовкви. По майже дволітній перерві відновлюється видання часопису в жовківській друкарні. Дозволу німецької окупаційної адміністрації на його вихід – за сприяння Митрополита Андрея Шептицько- го – домігся ігумен василіянського монастиря св. Онуфрія у Львові о. Іриней Назарко, ЧСВВ.

Часопис, що почав виходити з липня 1941 р., спочатку редагував о. Модест Пелех, ЧСВВ, а згодом, упродовж 1942–1944 рр., – о. Єронім Тимчук, ЧСВВ. Видання спершу не вдавалося випускати періодично, лише від травня 1942 р. воно стало з’являтися щомісячно. Зважаючи на воєнні обставини та знищення більшовиками типографічного обладнання, «Місіонар» виходив меншим обсягом, ніж перед війною, у скромнішому оформленні, але з тими ж науками Божого Слова. На сторінках часопису в той час публіковано статті о. Романа Луканя, ЧСВВ, під загальною назвою «Мучеництво українських священників», у яких автор розповідав про закатованих більшовиками священників у Львівській, Станіславівській та Перемиській єпархіях. До уваги читачів була й пізнавальна добірка матеріалів, присвячених 300-літтю беатифікації св. Йосафата [16].

Останнє під час війни число «Місіонаря» (восьме) вийшло друком у серпні 1944 р. Про відновлення видання часопису в повоєнний час на українських землях, особливо після Львівського псевдособору 1946 р., не могло бути й мови… Отці та брати василіяни, як і їхні численні співбрати й сестри у Христі, зазнали гонінь з боку комуністичної влади, їхні монастирі закривали, перетворювали на різні світські установи, але Василіянський Чин в наступні десятиліття жив і діяв у підпіллі – аж до початку відродження УГКЦ.

Далі буде

Джерело