Денис увімкнув телефон і став слухати ранкові новини. «З північного напрямку російські війська готуються штурмувати столицю. Своєю чергою наші військові разом із загонами тероборони готуються до рішучої відсічі ворога, який за всяку ціну намагається захопити серце України – Київ».

З іншого випуску новин Денис довідався, що на Одесу готується десант російської морської піхоти.

Про тривожні події широкомасштабної війни росії з Україною хлопець розповідав матері. Вона мовчки сприймала все це й переживала у своєму серці.

Коли Денисові друзі виїздили за кордон, він не міг залишити свою матір. Щоб вижити, заробляв ремонтом квартир у районному місті на Вінниччині. Батько покинув сім’ю, коли хлопцеві було 14 років. Драму розлучення батьків Денис пережив дуже боляче: ніяк не міг зрозуміти, як могло так статися, що батько залишив таку добру його матір. Вона працювала вчителькою в середній школі, де всі її поважали, а особливо учні, яких вона навчала математики. Можливо, повага до матері учнів, учителів, сусідів була причиною того, що Дениса шанували в місті. Здобувши вищу освіту, він став професійним майстром з ремонту квартир. Йому подобалося, що його роботу цінували, і він завжди мав замовлення.

Мати добре виховувала свого сина, прищеплювала любов до Батьківщини, до свого народу. Читаючи історію України, завжди розповідала про це Денисові, ділилася своїми враженнями з прочитаного. На жаль, мати Євгенія була далекою від релігії і не була такою побожною, як інші жінки, хоча говорила, що вірить у вищі сили й визнає, що Бог існує у світі і керує ним, що людина є слабкою, немічною і без Бога стає нещасливою. Тому в школі, в університеті, а потім вдома все більше довірялася Богові, особливо коли почалася жорстока війна. Чому Бог допускає такі злочини, адже ж кажуть, що Бог миротворець? Цього вона не могла зрозуміти.

Українські воїни з бійцями територіальної оборони звільняли Київщину. Звільнена Буча, Ірпінь виявили нелюдську жорстокість росіян, і це ще більше вплинуло на свідомість Дениса – тож він, переймаючись долею України, вирішує вступити до Збройних Сил України. Питання було в тому, чи добровільно подати заяву, чи очікувати свого призову. Про це він сказав матері. Та довго не довелося очікувати: уже наступного дня йому вручили повістку, коли виходив із квартири. Денис прийняв повістку й одразу показав матері. Вона мовчки дивилась на сина, уявляла розлуку з ним, і серце щеміло від болю. Через хвилину промовила:

– А я так чекала, що ти приведеш до хати дружину, – і тут же вийшла надвір і заплакала. Перехожі не звертали уваги на сльози жінки-матері, лише Денис сказав спокійно:

– Не плач, мамо, все буде добре. Я зараз йду на роботу, а потім – до військкомату.

У пункті комплектації були вже призовники й добровольці, і саме це підбадьорило Дениса.

Увечері Денис говорив матері:

– Мамо, я тебе не залишаю, я буду з тобою. Наскільки це буде можливо, буду телефонувати, ти лише не хвилюйся.

– Сину, я буду молитись Богові, щоб Він тебе не покинув, щоб ти вернувся додому здоровим. Нехай Мати Божа тебе береже і ангел- хоронитель ніколи від тебе не відступає.

Денис ніколи не бачив матері такою побожною, як зараз. Мовчав і не дивувався. Через тиждень Денис був у ЗСУ і з перших днів проходив навчання на полігоні. Познайомився з майбутніми друзями, які називали один одного побратимами. Ця гарна назва походить із козацьких часів робить товаришів по службі ще більше згуртованими. І сьогодні під час бойових дій потрібна братня взаємодопомога, братня любов. У війську перебувають різні люди, дехто не задоволений станом речей у службі, але спокій і рівновага тих, які опанували себе, маючи добре виховання, згладжують непорозуміння. Та й багато вояків були на цей час уже добрими батьками у своїх сім’ях.

Після навчання на полігоні Дениса відрядили на Харківщину, у район бойових дій. За звільнення кожного міста, села точилася нелегка боротьба. Під час одного ворожого обстрілу «Градами» Денис зазнав контузії. Спочатку його доправили в лікарню до Харкова, а через три дні – до Львова. Денис довго не приходив до тями, але лікарі робили все, щоб зберегти воїнові життя. Зазвичай біля хлопця чергувала медсестра Юлія. Вона була досить побожною і терпеливою, часто, сидячи коло Дениса, пошепки молилася вервицю. Завідувач відділу якось скептично промовив:

– Чогось твоя молитва, Юліє, не діє. Але сподіваємося…

Дівчина ховала вервицю й соромливо відповідала, що молиться, аби швидше минав час на чергуванні. Лише через два дні Денис розплющив очі й спостерігав, як Юля перебирає намистинки, відмовляючи вервицю до Божого Милосердя. Вона з радістю дивилася на хлопця, що подавав надію на одужання. А через три дні Денис легким голосом почав розпитувати:

–Що ти тримаєш у руці і весь час шепочеш?

–Це вервичка. Молюся до Матері Божої за твоє здоров’я.

–На жаль, я далекий від цього і не дуже в це вірю.

Той самий лікар, що докоряв Юлії за молитву, тепер з усмішкою говорив:

–Маємо надію, що хлопець стане на ноги. Бог сильніший за лікарів.

–Дякую…

Денис перебув три операції. Досвідчений хірург робив усе, що в його силах. Медсестра не переставала молитися за здоров’я воїна. Хлопець говорив, але не пам’ятав, що з ним сталося. Юлія знову робила все можливе й неможливе, аби допомогти хворому. Притримуючи, спирала на подушки, аби поранений перебував у стані сидіння. Денис цінував турботу й дякував своїй опікунці. Але коли дівчина стала говорити про Бога, про Його Божественну силу, то хлопець різко відповів:

– Не хочу цього слухати. Усе це можеш розповідати моїй матері, але не мені.

Юлія мало не плакала.

– Та я ж тобі добра бажаю! А без Бога, який є найбільшим добром, я не зможу тобі чимось допомогти.

На жаль, Денис відвернув голову вбік і не хотів слухати Юлиних слів.

Увечері після чергування Юлія пішла до Божого храму, щоб порадитися зі своїм сповідником, як їй чинити в цій ситуації. Сивочолий отець Теодозій вислухав уважно Юлію і після коротких роздумів почав розмову:

– У твоїй практиці чогось подібного ще не було, тому тут треба чинити делікатно, аби привернути увагу, але не завдавати докорів пораненому. Найперше – молися за нього, але так, щоб він не знав, що ти молишся, хіба що на вервиці. Це вже потім ти йому все розкажеш. Будь терпеливою і навіть у не найкращій ситуації виявляй до хлопця свою доброту. Лагідно і з любов’ю відповідай на його запитання. При зустрічі з його матір’ю відкрий своє серце й розкажи, що це справжнє чудо, що її син приходить до повної свідомости після такої травми. Маю надію, що Денис все-таки повірить у Бога і стане добрим християнином. Потрібен час. А я додам його до списку поранених воїнів, за яких молюся щодня, крім цього, відправлю Божественні Літургії. Боже провидіння діє, і тут без молитви нам не обійтися.

Через кілька днів відвідати Дениса приїхала його мати Євгенія. Наговорившись із сином, зайшла до кабінету медсестер, де зустрілася з Юлією. Від щирого серця дякувала дівчині.

– Дякуйте найперше Богові. Ми всі тут переживали: операція була складною, я щодня стежила за станом Дениса. Та, на жаль, він про Бога не хоче й чути. Тому не знаю, як буде далі. У нас кажуть, що без Бога ні до порога.

– Ми формувалися в іншому середовищі, і тут є моя провина, що не виховала сина по-християнськи. Тепер я буду з ним про це говорити, а ви, прошу, розповідайте йому все, що знаєте про Бога. Буду вам вдячна. Як би я хотіла, щоб ви стали для нього найближчою людиною, адже ж ви кажете, що в Бога все можливо. Сьогодні таких людей небагато зустрінеш. Так, так, – твердила мати, задоволена Юлею.

Євгенія зустрілася з лікарями, раділа, що Денисове життя не під загрозою, що з кожним днем йому стає краще. Пробула у Львові два дні. Прощаючись, ще раз дякувала Юлії. Цілуючи, обійняла дівчину, як свою дитину, а тоді звернулася до сина:

– Слухайся Юлії. Завдяки її турботі ти станеш на ноги, я впевнена в цьому.

Уже в коридорі хотіла віддячитись Юлії, даруючи гроші.

– Що ви, і не думайте! Я допомагаю зі свого обов’язку і любови до Бога і ближніх. Ні, ні… А поки що вам дякую, будемо спілкуватися, телефонуйте мені. Ходімо ще до каплиці, помолимося разом.

На першому поверсі в лікарні була каплиця, де щодня вранці і ввечері відправлялася Служба Божа, а також завжди підходили люди з різними проблемами.

Юлія з Євгенією підійшли до священника о. Богдана й розповіли про ситуацію з Денисом. Вислухавши їх, священник сказав, що час лікує також і душі. А до Юлії промовив із розумінням:

– Готуйте його до Сповіді, це вам під силу. Відтак сповістите мене, я відвідаю його зі Святими Тайнами – і буде все добре. Пам’ятаймо про Боже Милосердя.

Юлія з Євгенією кілька хвилин помолилися і розійшлися. Євгенія поїхала на свою Вінниччину, записавши номер телефону Юлії. Тепер вони могли спілкуватися.

Коли Юлія чергувала у відділенні, то двічі на день приходила до Дениса й проводила катехитичні науки. Вона, як катехитка на парафії, мала добрі знання. Денис полюбив не лише Юлію – його стало цікавити те, що дівчина розповідала з біблійної історії. Основною метою для Юлії було передати юнакові сутність Пресвятої Тройці, особливо Ісуса Христа, Який, як Божий Син, прийняв людське тіло від Марії і став людиною.

Денис часто просив пояснити не зрозумілі йому речі. А коли Юлія запитала, чому він не хотів сприймати Божої науки раніше, відповів, якось природно перейшовши на “ти”:

– Я мушу слухатися матері: ти ж мені сама так говорила.

Дениса мали відправляти до реабілітаційного центру. Юлія запросила досвідченого капелана лікарні о. Богдана в палату.

І коли отець після Святої Сповіді та Причастя запросив Юлію до палати, то вона побачила зовсім іншого Дениса. Юнак сяяв якоюсь радістю і душевним спокоєм. Тепер він приймав святу Тайну Оливопомазання. Його душа була оздоровлена. Своїми благими очима він дивився то на отця, то на Юлію. Отець подарував Денисові молитовник для воїнів і образочок. Священник радів, що Ісус віднайшов ще одну свою овечку. Денис був вдячний, а отець щодня впродовж тижня приходив зі Святим Причастям до воїна, доки його не перевели в іншу лікарню на реабілітацію.

Одного дня Денис із Юлією довго розмовляли. Юнак признався у своїй щирій любові. Дівчина взяла його руку, притиснула до грудей, а з очей у неї полилися сльози. Мовчання стало зрозумілішим за слова. Так Юля виявляла свою згоду бути завжди з ним. Вона довго говорила про Україну, про поезію Шевченка і Василя Симоненка, а найбільше про війну, де Денис, як він пояснював, знайшов справжніх друзів:

– Після одужання я хочу знову йти на захист своєї Батьківщини. По-іншому не може бути. Я так вирішив, і до цього надихають твої слова і твоя лю… Маю надію, що будеш мене підтримувати і молитись за мене і за моїх побратимів. А після закінчення війни хочу розділити з тобою свою долю.

Юлія відповіла коротко:

–Для нас це неможливо зараз, але в Бога все можливо.

Помовчавши, продовжила:

– Я згідна. Буду молитися за тебе, Денисе, щоденно. Думаю, що так станеться. Нехай Божа і наша воля співдіють разом. Я полюбила тебе з самого початку і відчувала, що для успішного лікування потрібна любов Серця Ісусового і наших сердець. Будемо з Богом – будемо щасливі.

Вони ще говорили б, але в палату зайшов лікар. Привітно усміхаючись, сказав:

– Можливо, я перервав розмову, але мені треба заповнити документи на виписку з лікарні. А вам бажаю бути щасливими все життя.

Наступного дня Денис прощався з лікарями, з о. Богданом, а також із Юлією.

У реабілітаційному центрі Денис зустрів нових друзів з усієї України. До нього часто приїжджала Юлія, і хлопцеві здавалося, що знає її дуже давно.

Через два місяці Денис почував себе набагато краще, тож поїхав до матері на Вінниччину. Вдома було, як кажуть, добре, але його тягнуло на фронт до побратимів, з якими підтримував постійний зв’язок.

Після тритижневої відпустки воїн повернувся до своєї військової частини. Юлія часто розмовляла з Денисом по телефону й щоразу просила його молитися:

–Любов до України неможлива без любови до Бога. Господь невпинно закликає кожну людину, й особливо тебе, Денисе, до зустрічі з Ним у молитві.

Іншого разу говорила:

– Молитва освячує нас і допомагає з вірою приймати життя, що його дає нам Господь. Пам’ятаймо, що Бог, якого просимо, аби наше життя було згідне з його волею, завжди поруч з нами. З Богом ти відчуватимеш глибокий мир у своїй душі, що позитивно впливатиме на твоїх побратимів у цій нелегкій справі, яку ви виконуєте з любови до свого народу. Нехай береже тебе Господь!

Юлія і далі виконує свої обов’язки медсестри в лікарні, а Денис разом зі своїми побратимами захищає від ворогів Україну – свою Батьківщину. Їх об’єднує високе і найдорожче – взаєморозуміння і любов, а підтримує надія і віра в те, що закінчиться війна, переможе добро і настане мир і спокій в Україні і в людських душах.

Молитва за поранених воїнів ЗСУ

Всемилостивий Боже, у Трійці Святій єдиний, поглянь зі Свого милосердя на наших воїнів, які отримали каліцтва, поранення, контузії і зараз пригнічені тяжкими недугами. Прости їм всі гріхи і подай їм душевне і тілесне зцілення. Дозволь їм пам’ятати, що їхні рани є жертвою в любові до Бога, до свого народу і Батьківщини України.

Поверни їм здоров’я і тілесні сили і даруй їм довге життя, благополуччя і душевний спокій, допомагай їм в дочасному житті, щоб вони осягнули життя вічне.

О Мати Божа і наша Мати, заступайся за наших поранених воїнів і випроси у Свого Сина і Господа нашого Ісуса Христа оздоровлення від поранень, каліцтв і різних контузій і візьми їх під свій Материнський Покров. Амінь.

(Із розповіді медсестри під час мого перебування в лікарні м. Львова по вул. Топольній).

3.05.2023 р., о. Мелетій Батіг, ЧСВВ, м. Бар.

Джерело