Проповідь Преосвященного владики Тараса, в 25-ту Неділю по Зісланні Святого Духа, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию, 26 листопада 2023 року.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа Амінь! Слава Ісусу Христу!

Ісус є Богом несподіванок. Коли якийсь законник запитав його «Що маю робити, щоб осягнути вічне життя?», він відповідає запитанням: «Що написано в законі? Як ти там читаєш?», і закликає шукати відповідь у Заповіді любові до Бога та ближнього. Та на питання законника: «хто мій ближній», відповіді на яке тоді були дуже дискусійні, не відповідає чітко і просто, а притчею. Однак вона радше описує того, «хто стався ближнім», тобто хто наблизився до іншого. З цього випливає і відповідь на запитання «хто є мій ближній». Але вона не є плодом філософської дискусії, але практичної поведінки: «Іди і роби так само».

Центральним персонажем притчі є самарянин, який натрапив побіч дороги на пограбованого і побитого розбійниками чоловіка, та подбав про нього. Юдеї зневажали самарян, бо вважали їх виключеними з обраного народу. Ісус визначив самарянину позитивну роль, бо хотів подолати упередження і показати, що навіть чужоземець та інновірець, той, кого можна вважати неприятелем, здатний проявити співчуття до потребуючого, і допомогти йому, наскільки дозволяють існуючі засоби.

Перед самарянином шляхом повз постраждалого також проходили священик і левіт, тобто люди, присвячені служінню Богу. Але, побачивши бідолаху на землі, вони не зупиняючись пройшли мимо. Не хотіли ним забруднитися, щоб не порушити ритуальну чистоту. Вони віддавали перевагу культовому припису, а не Божій заповіді, яка понад усе ставить милосердя. Лише самарянин не гидував забруднити свої руки кров’ю нещасного. Він схилився над ним, влив олії та вина на його рани, перев’язав і посадив на свого осла. Опісля привіз до заїзду і опікувався ним, ніби кажучи: «беру тебе за свого, не за власність, а щоб тобі служили». А в кінці заплатив господарю два динарії, щоб той доглядав за ним, і пообіцяв оплатити додаткові витрати після повернення. Він був не функціонером, а людиною з відкритим серцем.

Такою є відповідь Ісуса законнику на питання: «Хто мій ближній?»: «Як ти думаєш, хто з трьох повівся як ближній тому, хто опинився серед розбійників?» Цим Господь перевертає перспективу самого запитання, а також логіку, якою ми часто керуємося. Не ми визначаємо, хто є, чи не є, нашим ближнім, виходячи з наших власних критеріїв. У притчі Ісус не філософствує, та не подає її тільки і лише як моральний урок. Від питання «хто мій ближній?», Ісус переходить до іншого питання: «Хто поводився як ближній?» і тим самим відповідає на інше, більш важливе і зовсім несподіване питання: «Як стати ближнім?». Любов до ближнього – це не «проблема» про яку слід сперечатися, а цінність, якою треба жити. Справа не в тому,  «хто є мій ближній», а в тому, «кому я ближній?». Ближнім є кожна людина, особливо яка перебував в ситуації потреби, і лиш вона може сказати чи хтось є її ближнім. Тобто, мені ближній той, кому я потрібен, а я ближній тому, кому можу допомогти. Чим ближче підходимо до іншого, тим більше будемо йому ближніми, І не будемо ближніми, скільки віддаляємося від іншого. Гідність «ближнього» заслуговує той, хто в іншому признав свого ближнього і «проказав йому милосердя».

Усе Євангеліє міститься в цій притчі. Самарянин – це Ісус, який зцілив наші рани. Він став нашим ближнім. Він піклувався про нас, заплатив за нас і сказав своїй Церкві: «Старайся про них, і все, що витратиш додатково, я поверну».

Таким є підсумок цієї притчі. І якщо ширше розвинути її задум, то можемо сказати: ближнім є той, хто не просить нашої допомоги і не дякує нам за неї. Одним з ключових висловів віри є слово «безкорисливість». У цьому є принципова відмінність від прагматичного духа світу, який, навпаки, постійно все числить. Ми не раз чітко визначаємо чи обумовлюємо відносини з ближніми своїми вимогами. Можливо, можемо уникнути цинічної версії цього розрахунку, що запитує: «а що з цього буду мати»? Але часто потрапляємо на менш помітну, але однаково лукаву спокусу, яка бентежить: «а чи не понесу через це втрати»?

Можна знати всю Біблію, регулярно відвідувати Божий храм та знати все богослов’я, але любов не випливає автоматично зі знання. Любов має свій шлях. їй не йде про класифікацію інших, щоб визначити, хто є ближнім, а хто ні. Розум потрібен, але є щось більше… солідарність та співчуття. Ігнорувати людське страждання – це ігнорувати Бога! Якщо не наближаємося до людини, яка потребує, то не наближаємося до Бога.

В кінці притчі Ісус каже: «Іди й роби так само». Завдяки Божій благодаті, отриманій і пережитій у щоденному житті, досвід хвороби і страждання може стати нашою школою надії. Уникнення страждань, втеча від болю не лікує людину. Навпаки, вона дозріває у прийнятому стражданні, з’єднана із Христом, який також страждав, підтримуваний безмежною любов’ю Отця.

Всі добрі й правдиві зміни у світі або починаються всередині нас, або не починаються зовсім. Від того чи станемо ближніми для тих «побитих і напівживих», яких зустрінемо на своєму життєвому шляху, і не обминатимемо їх, як той священик чи левіт… залежить завтрішня подоба світу. Висновок притчі свідчить про те, що милосердя до людини, особливо потребуючої, є автентичним змістом любові. Саме так відкривається світові справжнє обличчя Бога: «Будьте милосердні, як Отець ваш милосердний». Лише так Заповідь любові до Бога і ближнього стає єдиним і внутрішньо узгодженим правилом нашого життя. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський

Джерело