Роман Замрій

Хочу поділитися своїми спостереженнями і досвідом розуміння лідерства під час організації та ведення бойових дій.

Особливості поведінки військових під час бойових дій відкривалися мені поступово. Перший розвінчаний міф – на війні не буває невіруючих. Це неправда. Під час бойових дій в особливо небезпечні моменти справді багато солдатів починають звертатися до Бога, але це звернення – не завжди молитва. Якщо солдат був невіруючим до того, то в такі критичні моменти він просто шукає оберіг, якусь силу чи певну магію, яка допоможе йому врятуватись або дасть додатковий шанс на виживання. Це магічне ставлення до Того, хто є живим, діяльним і насамперед Особистістю, зіграє негативну роль, коли не все буде відбуватися так, як того хотілося б солдату. І тоді з’являється теза: як Він міг це допустити?

Але з цього моменту випливає наступний: під час бойових дій у всіх військових загострюються примітивні бажання. Вони зводяться до одного –  вижити. І переважно це добре. Але якщо сприймати все це з погляду лідерства і командира, то ситуація може виглядати не такою однозначною.

Багатьом командирам-християнам важко на війні. Вони припускаються великих помилок. І найгіркішою буде та, коли командир, маючи християнські цінності, поставить собі за мету врятувати життя щонайбільшій кількості своїх підлеглих. І вибере для цього метод уникнення небезпечних позицій, небезпечних боїв, а також щосили уникатиме ризикованих маневрів, в яких може критися потенційна небезпека для життя його підлеглих. Така помилка полягає у «занадто мілкому» християнстві й недалекоглядності лідера.

Справді ж бо, ми, як християни, передусім маємо завдання виконувати Волю Божу. З того, що знаємо, Його волею є врятувати щонайбільше людських життів. І тут уже варто дивитися глобально. У багатьох випадках відмова певного підрозділу стати до бою або гальмування цього процесу насправді спричиняє численніші жертви
…

Повністю матеріал читайте в паперовій або електронній версії журналу

Джерело