Молитва, служіння, любов: досвід минулого та реалії сьогодення
У своїх романізованих спогадах «Сад Гетсиманський» Іван Багряний висловив таку думку: «Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом»1.
На щастя, в своєму творі Багряний переконливо показав, що, попри очевидну наявність абсурдного зла у світі та можливість глибокої моральної деградації особи, людина таки є найвеличнішою істотою, сотвореною Богом. Про це, зрештою, свідчать автобіографічні тексти Віктора Франкла, Патріарха Йосифа Сліпого та численні інтерв’ю вірних про підпільний період історії Української Греко-Католицької Церкви. Цю тезу – «Людина – це найвеличніша з усіх істот» – доречно спробувати по-богословськи осмислити в контексті східнохристиянського твердження про обожествлення людини. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» окреслює акт обоження особи як «зустріч Бога і людини у вірі»2. Тобто якщо особа свідомо й добровільно відкривається на життєдайну силу Божої благодаті, то переображується у Святому Дусі, стає щораз подібнішою у святості до свого Творця, а отже, здатною здійснити головну мету християнського життя: бути сопричасником «вічного життя в Пресвятій Тройці»3.
У який спосіб нам, українцям, які переживають час жахливої війни із російським агресором, треба старатися бути подібними до Бога-Трійці, плекати прагнення до людяності, святості? Життєві історії вірних УГКЦ дають чимало відповідей на це запитання. Зверну вашу увагу на три складові, активно практиковані в «катакомбному» духовному житті християн в Україні другої половини XX століття.
Молитва і читання Святого Письма
Повністю матеріал читайте в паперовій або електронній версії журналу