Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена в часі подячної Літурії спільноти «Матері у молитві» Стрийської єпархії, в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию, 16 грудня 2023 року.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа Амінь! Слава Ісусу Христу!

Для того, щоб краще розуміти наше сучасне суспільство, важливо з’ясувати, наскільки християни, з яких воно переважно складається, мають справжню віру. Швидше виглядає, що стиль життя більшості з них певною мірою є сформований і «прикрашений» християнством, але віра, в тому сенсі, як її визначає приклад Авраама, їм очевидно не властива. Вона не є шляхом до, по людськи невизначеного, майбутнього з Богом, шляхом, яким слід йти згідно його слова і під його владою.

Скоріше це є прагненням до традиційного чи комфортного життєвого шляху в групі, якій властиві певні етнокультурні  моделі поведінки, без власних переконань, без сміливості бути іншим та відваги ризикувати. Або це є життєвий шлях, зосереджений на забезпеченні особистого успіху чи соціального статусу, який, через обставини або спонтанно, реалізовується в просторі християнства. Тому зрештою ті, у кого християнський аспект життя є мотивований таким чином, невдовзі виявляють, що їм не обов’язково молитися чи щось робити згідно зі змістом своєї віри, бо і без цього досягають не менших, а нераз ще й більших успіхів, ніж коли жили згідно її засад.

Власне на це звертає нашу увагу сьогоднішнє Євангеліє, коли говорить про «мале стадо», якому «Отцеві подобалося дати Царство». Важливо, що Ісус вважає «мале стадо» гідним, щоб йому довірити Царство. Не йдеться про банальний дар, але дійсність, яка набагато перевищує наше розуміння та якості. Покликання до Божого Царства є найвищим можливим даром, а тому з цим пов’язана велика відповідальність, та абсолютно справедливі вимоги. З Богом не можна поводитися «просто так», мимохідь, виконувати щось немовби «хоббі», навіть якщо це благородна діяльність. Найважливішим є те, чи центр тяжіння життя людини, її «багатство» та суть її надії і любові, є у Бозі. Бо лише багаті Богом здатні проказати світові своєю милостинею щедрість та доброту  милосердного Бога.

Слова притчі «про пильних слуг» та «про злодіїв», вказують на необхідність приймати відповідальні рішення перед лицем Божої пропозиції. Однак порівняння не має на меті лякати. Ісус не схожий на злодія. Він є Господом, який підперезується щоб йти та служити, і тому заклики такого Христа можуть бути людиною найскоріше почуті і для неї зрозумілі. Але чи багато є тих, що мають вуха і хочуть слухати?

Ті, котрі йдуть шляхом Авраама, хто відповідає на Боже звернення і йде за Ісусом, творять і, мабуть завжди творитимуть, меншу групу в людських суспільствах. Бо не є так само собою зрозумілим, до чого Бог кличе людину, і яке багатство, Царство, він обіцяє їй дати як дар. Лише ті, котрі відповідально заглибилися у віру в Христа та готові належати до «малого стада», знають, що Бог дав їм у спадщину своє Царство, та вже тут обдарував своєю присутністю та силою, огорнув своїм прощенням і заповів вічність в небі. Людина, котра пізнала наскільки багатим є Бог, здатна витримати у вірі, не стаючи інертною чи, навпаки, агресивною і жорсткою. Вона впевнена, що християнство її ні в чому не обмануло, та нічого не позбавило у житті. Навпаки, вона свідома, що є незаслужено і надзвичайно багата. А той, хто знає, що він багатий у Бога, може робити те, до чого заохочує Євангеліє – роздавати все, що має, бути завжди щедрим, обдаровувати інших своєю увагою, часом, життям.

Я сумніваюся що люди, які справді пізнали живого, істинно Бога, можуть просто так залишити його заради багатства чи різних преференцій у цьому світі. Взагалі то людині притаманно шукати у житті достатку і щастя. Лише якщо вона не відкрила для себе Бога і його Царства, як дарованого їй у вічне посідання найбільшого багатства, то звертається до того, що становить якусь цінність у другому чи нижчих порядках… Такій людині можна лише співчувати, бо закривши вуха свого серця на Божу пропозицію, вона дозволила себе обдурити чимось неймовірно меншим. Можливо спочатку вона мала якусь віру чи сподівання на Божу протекцію, надіючись завдяки цьому досягти успіхів у земному житті. Та коли на практиці виявила, що може здобути їх без нього, часто легше, краще і без докорів сумління, то Бога покинула. А повз те, що Бог дійсно їй пропонує, вона проходить не помічаючи, бо цього або вперто не хоче знати, або переконливо не шукає.

З цього погляду ствердження нашої християнської ідентичності перш за все залежить від прийняття та розуміння Божого Царства, яке нічим не подібне до цього світу, і жодні дочасні скарби йому не зрівняються. Та у Христі, через влитий у серце дар віри, людина з Божим Царством зустрічається вже у цьому світі, живе з нього і в ньому, навіть якщо знає, що його повнота настане тільки у вічному сяйві Божої слави, поза межами нашої смерті. Тому маємо пильно чувати кожної миті свого життя, з готовністю очікуючи на його прихід.               Амінь.

Слава Ісусу Христу!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський

Джерело