Отець Енріке Лопес Імбернон продовжує цикл програм “Святий Іриней. Доказ апостольського проповідування”.  Роздумуємо над 17 пунктом Епідейксису: “Кров Авеля”.

СВЯТИЙ ІРИНЕЙ. ДОКАЗ АПОСТОЛЬСЬКОГО ПРОПОВІДУВАННЯ.

КАТЕХИЗА 10: КРОВ АВЕЛЯ (№ 17)

Доброго дня всім, дорогі слухачі Радіо Марія. Сьогодні будемо продовжувати коментар пункту 17 Епідейксису святого Іринея:

Адам приєднався до своєї дружини, і вона зачала, народила Каїна, і потім народила Авеля. Але бунтівний ангел, той самий, що спонукав людину до непослуху, ставши грішницею і спричинив вигнання з раю, не задовольнявшись першим злом, завдав нової шкоди, цього разу двом братам, бо, наповнивши Каїна своїм власним духом, зробив його братовбивцею. І так помер Авель, убитий своїм братом, в знамення майбутнього, коли деякі праведні будуть переслідувані, замучені і вбиті, а неправедні будуть вбивати і переслідувати праведних. За це Бог розгнівався і прокляв Каїна, і відтоді всі його нащадки були схожі на свого прабатька. Потім Бог зробив так, що в Адама народився ще один син замість убитого Авеля (№ 17).

У цьому тексті святий єпископ Ліонський говорить, що диявол, якому не вдалося спричинити миттєву смерть Адама і Єви, забажав братовбивства. Він скористався тим, що жертвоприношення Каїна не сподобалося Богові, щоб спокусити його і підвести до вбивства брата Авеля.

В іншому своєму творі, “Проти єресей”, святий Іриней намагається пояснити багато речей, про які не розповідає книга Буття, наприклад, чому Бог не вдовольнився жертвоприношенням Каїна, натомість Авеля – прийняв:

Від початку Бог прихильно подивився на дари Авеля, бо той приніс її з простотою і добротою; але не прихильно подивився на дари Каїна, бо його серце було розділене заздрістю і злобою проти брата свого, як сказав йому Бог, викриваючи його приховані помисли: “Чи не правда, що коли приносиш справедливо, а ділиш несправедливо, то грішиш?”. Припини. Бо Бог не умилостивляється жертвою (Adv. haer. IV, 18, 3).

Іриней відповідає на великий сумнів щодо нібито божественної несправедливості у прийнятті однієї жертви, Авеля, і відкиданні жертви Каїна. Трохи раніше він згадав деякі уривки з Нового Завіту, де Господь говорить про те що жертвоприношення повинні бути в простоті і невинності. Іриней читає Старий Завіт у світлі Нового Завіту, у світлі Христа, який є повним об’явленням Отця. Перший уривок, «Коли принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш дар твій перед жертовником і піди раніше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій». Другі момент який нагадує святий Іриней це про бідну вдову, яка з радістю і свободою все своє майно віддала в скарбницю Божу (cf. Adv. haer. IV, 18, 1-2). Господь дивиться на внутрішнє, а не на зовнішнє діло. Приношення Каїна було справедливим, тому що жертва була належна Богові. Але в той самий час його серце було сповнене заздрощів і злоби на брата. Господь хотів, щоб зовнішня праведність відповідала праведності внутрішній, і щоб жертва Каїна Богові була в гармонії з його любов’ю до брата Авеля. Бог просив простого і нерозділеного серця. Бог відкидає двоєдушність, лицемірство. Каїну було б достатньо любити свого брата Авеля, щоб зовнішня жертва була приємною Богові. Іриней виводить з цього науку для всіх нас:

Якщо хтось справді намагатиметься приносити дари чисто, праведно і законно, дбаючи лише про те, що видно, і водночас ділить несправедливо внутрішню спільність із ближнім, не боячись Бога, то він не обдурить Бога жертвою, принесеною зовні праведно, маючи гріх всередині себе. Таке жертвоприношення не дасть йому ніякої користі, якщо він не відмовиться від внутрішньо зачатого зла (Adv. haer. IV, 18, 3).

І далі Іриней наводить приклад книжників і фарисеїв. Своїм лицемірством вони наслідують поведінку Каїна. Історія повторюється. Те, що Каїн зробив зі своїм братом Авелем, лицеміри роблять і з Христом: вбивають Його. Смерть Ісуса Христа була відповіддю на заздрість і злобу його братів:

Так і ви зовні здаєтеся людям праведними, а всередині сповнені злоби та лицемірства. Коли зовні здавалися жертвувати праведно, то всередині мали заздрість, подібно до Каїна, так що й Праведника вбили, не послухавши поради Слова, як і Каїн (Adv. haer. IV, 18, 3).

Смерть Праведника утверджує злобу в серці. Внутрішній гріх – це справжня злоба. Злобу супроводжує нерозкаяність. Злоба засліплює серце, заважає йому бачити шлях добра, покаяння, примирення. Злоба забирає свободу отримувати прощення. Для святого Іринея навіть внутрішній і спонтанний гріх заздрості не перешкоджає покаянню. Саме тому Бог порадив Каїну, розуміючи його заздрість і внутрішню роздвоєність, навернутися. Книга Мудрості згадує про Каїна, коли говорить, що неправедник, який відвернувся від мудрості, загинув від власних братовбивчих лютощів (пор. Муд 10, 3). Як гріх заздрості у Сатани, так і гріх Каїна та фарисеїв призвів до смерті, до смерті Праведника.

Внутрішня заздрість живиться праведністю і невинністю того, кому заздрять. Сатана заздрить праведності і невинності Адама, створеного на образ і подобу Божу. Каїн заздрить праведності і невинності Авеля, чию жертву прийняв Бог. Книжники і фарисеї заздрять праведності і невинності Христа. Всі вони, Сатана, Каїн і фарисеї, намагаються забрати життя праведника, саме за те, що він праведний. Заздрість намагається знищити праведність. Знищуючи праведника, знищується праведність, так само як вбиваючи друга, вбивається дружба. Святий Іриней знаходить у трьох великих гріхах ту саму парадигму: це продовження диявольського гріха – заздрості. Ненависть до божественної праведності. Формальна ненависть до праведності та невинності перешкоджає можливості навернення. Іриней пояснює, що вічний вогонь, про який говорить Ісус Христос у Мт 23, 25, приготований для того, хто спокусив і спонукав людину до гріха, для того, хто започаткував відступництво, для ангелів, які стали відступниками, а також для тих людей, які наполегливо тримаються в нерозкаяності і впертості у злих ділах (cf. Adv. haer. III, 23, 3).

Такий Каїн, який хоч і отримав від Бога пораду заспокоїтися, бо несправедливо поводився по відношенню до брата, але із заздрістю та злобою підозрював, що він може панувати над ним, не тільки не заспокоївся, але й додав до гріха гріх, виявляючи своє налаштування у своїх ділах. Бо що він задумав те й зробив. Він запанував над братом і вбив його, бо Бог підкорив праведного неправедному, щоб праведність першого виявилася в тому, що потерпів, а неправедність другого стала явною в його гріху.[…] Тому Каїн сам поніс прокляття, бо від себе приніс гріх, не боячись Бога і не посоромившись братовбивства (Adv. haer. III, 23, 4).

У книзі Буття ми читаємо, що після вбивства Авеля Бог прийшов поговорити з Каїном: Де Авель, брат твій?, але той не подав жодних ознак покаяння а відповів: Не знаю. Хіба я сторож брата мого?. Тому, як каже святий Іриней, на нього впало прокляття: А Господь промовив: “Що ти вчинив? Ось голос крови брата твого кличе до мене з землі. Тепер же проклятий ти від землі, що відкрила свої уста, щоб прийняти кров брата твого з твоєї руки (Бут 4, 8-11).

Є одне пророцтво Ісаї, яке святий Іриней чітко бачить сповненим в Ісусі Христі та Його Церкві: «Бо з Сіону закон вийде, і слово Господнє з Єрусалиму. І він судитиме народи, буде розсуджувати людей многих; вони перекують свої мечі на орала, а списи свої на серпи. Народ на народ не буде меча підіймати, і не вчитимуться більше воювати» (Іс 2, 3-4). Іриней каже, що це пророцтво здійснилося, коли в день П’ятидесятниці апостоли вийшли по Єрусалиму, проголошуючи Євангеліє. Отримавши Святого Духа, апостоли вже не були людьми, які воювали, які противилися злу, але які, отримавши удар по одній щоці, підставляли іншу, як це зробив наш Господь, сповнивши заради нас пророцтва про свої Страсті:

Він зробив орало і приніс серп, тобто перше сіяння людини, виявилося у створенні Адама і в останні часи зібрані через Слово плоди. […] Спочатку ж Він образно являв серп за допомогою Авеля, вказуючи на збирання праведного роду людського. Подивіться, як гинуть праведники, – сказано в Іс 57, 1, – і ніхто не звертає на це увагу, і люди праведні забираються, і ніхто не бере цього до серця. Саме це ображалося наперед в Авелі, сповіщалося пророками і звершилося в Господі, і звершується також у нас, оскільки тіло йде за Своєю Главою. (Adv. haer. IV, 34, 4).

Іриней каже, що серп, яким був убитий Авель, є образом хреста Господа нашого Ісуса Христа. Це той самий Господь, який сіє і жне. Жнива праведників починаються з Авеля, досягають своєї повноти зі смертю Сина Божого і здійснюються в кожному поколінні зі смертю християн. В уривку, який ми прочитали з Епідейксису Іриней сказав, що Авель був знаком майбутнього, образом того, що станеться з праведниками. Тут Іриней вже провіщає нам, що Авель був прообразом праведників Старого Завіту, Ісуса Христа та його мучеників. Всі патріархи, пророки і царі пророкували те ж саме про Ісуса Христа. «Всі пророкували про Страсті Христа» (Adv. haer. IV, 34, 3), каже Іриней, і ми могли б додати спокійно, і про нас, християн. «Саме це ображалося наперед в Авелі, сповіщалося пророками і звершилося в Господі, і звершується також у нас, оскільки тіло йде за Своєю Главою» (Adv. haer. IV, 34, 4).

Якою була відповідь на таку кількість несправедливо пролитої крові? Чи байдужий Бог до такого болю і страждань? Чи наша плоть нічого не варта? Чи існує така річ, як божественна справедливість? Так, і Іриней пояснює це так:

Якщо б плоть не мала спастися, то й Слово Боже не стало б плоттю. І якщо б кров праведників не мала бути стягнутою, то й Господь не мав би крові. […] Господь говорив до тих, які мали пролити Його кров: “Стягнеться всяка кров праведна, що проливається на землі, від крові праведного Авеля аж до крові Захарії, сина Варахії, якого ви вбили між храмом і жертовником” (Мт 23, 35). […] Він вказував на те, що рекапітуляція пролитої від початку крові праведників і пророків буде здійснена в Ньому, і стягнення крові їхньої настане через Нього. Але вона не б стягувалася б, не мала спастися; і Господь не зміг би рекапітулювати в Собі все, якщо б не став плоттю і кров’ю згідно з первісним створенням, спасаючи в Собі Самому в кінці те, що на початку загинуло в Адамі (Adv. haer. V, 14, 1). 

Іриней каже, що Христос прийшов, щоб зробити праведність з усієї пролитої крові. Він єдиний, хто може чинити справжню справедливість, він є суддею, він може відновити для нас дорогоцінний порядок, який Бог Отець створив з любові до людства. Христос – єдиний, хто може покінчити з будь-якою несправедливістю. Щоб зробити справедливість з крові, пролитої від Авеля, він воплотився. І він здійснив справедливість, проливши свою власну кров.

Є слово, яке може здатися вам дуже дивним: рекапітуляція. Це слово використовував святий Павло (Еф. 1:10), щоб позначити об’єднання всього в Христі в повноті часів. Іриней знову використовує його, але з новим багатством. У нього це слово виражає насамперед той факт, що Христос є головою нового творіння. Рекапітуляція означає, що Христос завершує і відновлює людство. Це новий початок, який відновлює порядок, порушений гріхом, а також доводить цей початковий план до завершення Христос освятив у Собі, взявши їх на Себе, всі аспекти людського життя; Він став повною людиною для того, щоб повністю спасти людину.

Але це ще не все. Як пояснює богослов Другого Ватиканського Собору кардинал Жан Даніелу, Христос бере на Себе не тільки ідеал людства, але його конкретну сукупність, тобто бере на Себе все людство, яким воно існувало від початку, з усіма його гріхами, щоб виправити і відновити його в Собі. Це відновлення грішного людства має свій початок від Адама. Рекапітуляція – це об’єднання не тільки всієї людини, а всіх людей: “Тому Лука стверджує, що родовід від Господа до Адама складається з сімдесяти двох поколінь, пов’язуючи кінець з початком і вказуючи на те, що саме Той, хто об’єднав усі народи, розсіяні від Адама, і людський рід разом із самим Адамом. Тому Павло називає Адама прообразом Того, хто має прийти, бо Слово, що створило все, передбачило в ньому майбутній план Свого Втілення (пор. Adv. haer. III, 22, 3). Першим було творіння по плоті, головою якого був Адам, так само з приходом Христа по плоті встановлюється нове царство, але головою якого є Христос. 

Рекапітуляція – це саме відтворення Христом того, що було ділом Адама, але на вищому рівні. Ісус Христос своєю смертю вдосконалив несправедливе вбивство Авеля, як написано в Посланні до Євреїв: «Ви приступили до гори Сіону й міста Бога живого, до небесного Єрусалиму, до безлічі ангелів, до святкових зборів, до церкви первородних, записаних на небі, і до судді всіх – Бога, до духів праведників, що вже дійшли до досконалості, і до Ісуса, посередника нового завіту, і до крови очищення, що промовляє краще, ніж кров Авелева» (Євр 12, 22-24). Якщо кров Авеля і всіх несправедливо вбитих людей волала до неба про справедливість, то кров очищення, кров Христа, має набагато більшу силу, промовляє краще. Для Христа серп був хрестом. І той самий Хрест перейде від голови Христа до членів Церкви. Всі, за образом Христа, будуть зібрані, як серпом, Страстями і Хрестом Господнім. Образом хреста були страсті Авеля і страсті всіх пророків. Авель – перший з мучеників. Це підтвердив сам Христос: «Тому то посилаю до вас пророків, мудреців і книжників. Ви деяких з них уб’єте й розіпнете, а деяких бичуватимете в ваших синагогах і гонитимете з міста в місто, щоб таким чином упала на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крови праведного Авеля до крови Захарії, сина Варахії, якого ви вбили між святинею і жертовником. Істинно кажу вам: Усе це впаде на цей рід! Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, – але ви не бажали!» (Мт 23, 34-37).

Повернімося до тексту Проти єресей IV, 34, 4: «Саме це ображалося наперед в Авелі, сповіщалося пророками і звершилося в Господі, і звершується також у нас, оскільки тіло йде за Своєю Главою». Ці слова дуже важливі для розуміння бачення святим Іринеєм Церкви та її місії. Первісна Церква дуже чітко усвідомлювала свою місію у світі: місію самого Христа – давати життя аж до пролиття крові. Другий Ватиканський Собор нагадує нам про це в Догматичній конституції Lumen Gentium, № 42: «Якщо Ісус, Син Божий, явив свою любов, поклавши душу свою за нас, то ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за Нього і за друзів своїх (пор. 1 Йо. 3:16; Йо. 15:13). До цього найбільшого свідчення любові всім, зокрема гонителям, деяких християн було покликано ще в ранні часи; і християн завжди буде до цього кликано. Отож Церква вважає, що мучеництво є винятковим даром і найвищим доказом любові, бо в ньому учень уподібнюється Вчителеві, який добровільно прийняв смерть задля спасіння світу, аж до пролиття власної крові. Хоч і небагатьом дається це мучеництво, але всі мають бути готовими визнавати Христа перед людьми і серед переслідувань, яких Церкві ніколи не бракувало, йти за Ним услід хресною дорогою» (LG 42). Ось вам і цитата з догматичної конституції Lumen gentium. Мучеництво – це прояв істинної Церкви, єдиної Церкви, яка любить Бога так, що готова віддати своє життя. Мучеництво є доказом божественної любові, вилитої Святим Духом, як каже Іриней: «Тому Церква всюди і повсякчас з любові до Бога посилає Отцю численних мучеників» (Adv. haer. IV, 33, 9).

Був один отець Церкви, Оріген, який сказав, що кожен, хто свідчить про істину, чи то словом, чи ділом, може слушно називатися мучеником (свідком). Але ім’я мученика у власному розумінні Церква залишила для тих, хто засвідчив тайну істинної релігії пролиттям крові, для тих, хто боровся за правду чи чесноту до смерті (Пор. In Johannem II).

Lumen gentium говорить, що мучеництво – це духовний дар, який дається лише деяким людям, тобто це харизма, і як така, вона дається в Церкві і для Церкви. Ніхто не стає мучеником з власної ініціативи чи заслуги. Але все ж таки треба сказати, що мученик, перед тим як стати мучеником, є сповідником, тобто він публічно сповідує свою віру. Тому підготовка до мучеництва, до якої нас закликає Церква, включає в себе підготовку християн до публічного сповідування своєї віри. Як каже Катехизм Католицької Церкви: «Мучеництво є найвищим свідченням істинності віри; це свідчення аж до смерті. Мученик дає свідчення Христові, Який помер і воскрес і з Яким він злучений любов’ю. Він дає свідчення істинності віри і християнського вчення. Він приймає смерть через акт внутрішньої сили» (ККЦ 2473). І ми читаємо в наступному пункті: «3 найбільшим старанням Церква зібрала спогади про тих, які віддали життя, щоб засвідчити свою віру. Це діяння мучеників. Вони є архівами Правди, що написані кривавими літерами» (ККЦ 2474). Саме в цьому місці Катехизму читаємо слова святого Полікарпа, вчителя Іринея, перед його смертю в Смірні 22 лютого 155 року. Його мученицька смерть є першою, яку Церква офіційно передала нам: «Благословляю Тебе, що Ти сподобив мене бути зарахованим до Твоїх мучеників (…). Ти дотримав Своєї обітниці, Боже вірності і правди. За цю благодать і за все славлю Тебе, благословляю і прославляю Тебе у вічного і небесного Первосвященика Ісуса Христа, Твого улюбленого Сина. Через Нього, Який є з Тобою і зі Святим Духом, нехай буде Тобі слава нині і навіки. Амінь» (Мучеництво Полікарпа, 14, 2-3.). Промовивши цю молитву, спалили його живцем на вогнищі.

Мучеництво належить до сутності Церкви, Другий Ватиканський Собор чітко вказує, що християни повинні бути готовими до мучеництва. Ми, що складаємо Тіло Христове, повинні бути навчені сповідувати Христа перед людьми і втаємничені щоб йти за Господом хресною дорогою посеред переслідувань, яких ніколи не бракує Церкві.

На думку Раннера, одного з найвидатніших богословів ІІ Ватиканського Собору, «мучеництво належить до сутності Церкви. У Церкві не було і немає епох без мучеників. Саме тому, що свідчення Церви про розп’ятого Ісуса не обмежується лише словами. Свідчення (мучеництво) життя підтверджує свідчення слів. Недостатньо сповідувати віру в розп’ятого Ісуса і зробити її присутньою в таїнстві Євхаристії. Церква живе цією правдою також у мучеництві, жертві мучеників. Насправді Церква живе цією правдою у всіх своїх вірних, у тих, хто щодня несе свій хрест за Ісусом Христом, у тих, хто носить стигмати Ісуса, приховані у своєму повсякденному житті. Церква є не тільки реальністю благодаті і тому невидимою, але саме завдяки цій благодаті вона виходить за межі невидимого і живе як видимий знак невидимого. Ось чому розп’яття Церкви постійно повторюється до кінця світу. Видимим знаком і твердим свідком цієї реальності Церкви є постійне мучеництво». Ісус Христос є досконалим, вірним і абсолютним Божим свідком. Тому Церква Христова, вірний свідок, є також вірним, досконалим і мученицьким народом. Мучеництво – це досконале наслідування Христа. У цьому наслідуванні Христа аж до мучеництва Церква продовжує бути видимим таїнством божественної справедливості в історії спасіння.

Послухаймо, як святий Іриней говорить про мучеництво:

Скорбота необхідна для тих, хто спасається, щоб вони були перетерті і замішані у стражданнях Словом Божим, і спечені у вогні, щоб вони були придатні для царського бенкету. Один із нас, засуджений до диких звірів за свідчення Боже, вже сказав: Я – пшениця Христова, і зубами диких звірів я перетертий, щоб стати чистим хлібом Божим (Adv. haer. V, 28, 4).

Тут Іриней згадує святого Ігнатія, який з 69 року був єпископом Антіохії в Сирії і загинув мученицькою смертю в 107 році в Колізеї в Римі. Іриней використовує метафору хліба для позначення мучеництва, з яким готується царський бенкет. Мученики – це вишукана їжа за столом Христа-Царя.

В одній зі своїх катехиз Папа Бенедикт XVI поставив запитання, яке так часто виникає в нас, коли ми чуємо про мучеників: «Звідки беруться сили зустріти мучеництво? – І відповідає – з глибокого та інтимного єднання з Христом, адже мучеництво і покликання до мучеництва не є наслідком людських зусиль, але відповіддю на ініціативу і заклик Бога; вони є даром Його благодаті, яка робить нас здатними віддати своє життя з любові до Христа і Церкви, а отже, і до світу. Якщо ми читаємо життя мучеників, нас вражає їхній спокій і мужність перед обличчям страждань і смерті: сила Божа повністю проявляється в немочі і бідності тих, хто довіряє себе Йому і покладає свою надію тільки на Нього (пор. 2 Кор 12,9) […] і у вищому акті віри, надії і милосердя віддає себе в руки свого Творця і Відкупителя; він жертвує своє життя, щоб повністю з’єднатися з жертвою Христа на хресті. Одним словом, мучеництво – це великий акт любові у відповідь на безмежну Божу Любов».

отець Енріке Лопес Імбернон

Джерело