Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпископа Стрийського у день свята Вознесіння Господнього, 21 травня 2026 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Всечесні отці, дорогі у Христі браття і сестри! Слава Ісусу Христу!

Свято Вознесіння завжди припадає на четвер, через сорок днів після Великодня. Лука описує Вознесіння у своєму Євангелії як завершальну подію життя Ісуса з Назарету, а Діяння апостолів – як початок життя Церкви.

Обидві розповіді на перший погляд відрізняються, тому що описують ту саму подію з різних перспектив. У Діяннях апостолів вознесіння Ісуса відбувається через сорок днів після Його воскресіння. У Євангелії ж воно поміщене на вечір восьмого дня, «першого дня тижня», того дня, який таємниче отримує тривання без кінця.

Бог завершив творіння за шість днів, а сьомого дня відпочив. Тому своїм воскресінням восьмого дня Христос відкриває нову епоху, епоху вічності. Об’явлення порожнього гробу, з’ява Воскреслого жінкам, двом учням на дорозі до Емаусу і всім учням, зібраним у Єрусалимі, ставить нас у час, який, хоч і тече далі, але вже зараз серед нас, як відчуття досвіду зародка нашої майбутньої спадщини.

Ці два різні способи розповіді про одну подію вознесіння дають можливість висвітлити її в усій повноті. Воскресіння означає не лише перемогу життя Ісуса над смертю, але і вознесіння по правицю Бога Отця, та зіслання Духа Утішителя.

Перед вознесінням Ісус попрощався зі своїми учням. У силі Духа Ісус показує їм виконання Писань і сповнення своїх слів у подіях, що передують тому дню. Впродовж трьох років Він повчав їх про необхідність своїх страждань і смерті, але ці слова здавалися їм шокуючими або загадковими. Тепер Воскреслий пояснює Писання так, щоб учні зрозуміли узгодженість між написаним і пережитим.

Ісус залишає їх, щоб бути з ними по-новому. Він є Емануїл, є Богом з нами, але у новій формі життя. Його людське існування закінчилося смертю, і тепер, після воскресіння Його тіла, життя Ісуса є іншим. Господь живе новим життям, яке призначене і для нас, тому поступово стає нашим людським переживанням божественного! Життям, яке вкорінене в глибини Бога, бо Єдинородний Син вічно спочиває в обіймах Отця.

Господь не вступає на небеса сам або заради себе! Він приносить Отцю людство, яке прийняв як Своє власне. Усвідомлення того, що наша людська природа вознесінням Ісуса внесена до вічності, означає також усвідомлення того, що все, що ми знаємо і посідаємо, є недостатнім, бо є меншим ніж перебування з Богом. Життя є безцінним, та лише життя в небі є справжнім життям.

Ми теж починаємо розуміти слова Євангелія настільки, наскільки вони стають у нас тілом. Тепер, коли події здійснилися, можна вірити Святому Письму і переживати його як особистий досвід. Адже душу насичує та задовольняє не те, що вона багато знає, а те, що вона відчуває і переживає внутрішньо.

«Ми є свідками» того, що відбувається зі Словом у нашому серці. Від моменту, як Ісус, Син Божий, вступив на небо, з неба сходить Дух Божий, який є також і завжди Духом Христа, силою, яка супроводжує нас і надихає свідчити.

Тому євангельська історія про вознесіння тісно пов’язана з місією, дорученою Христом одинадцятьом апостолам. «А коли Я буду піднесений від землі, притягну всіх до Себе». Тому «ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому створінню», бо ніхто не може сам прийти до Отця.

То ж якщо Христос бере нас у свої обійми, чи не маємо ми взяти у свої обійми і когось іншого? Адже до неба ніхто не увійде самостійно, всіх туди приводять свідки. Ісус уже не ходить по Галилеї, але увійшов у «Галилею» наших сердець. Ми не бачимо Його очима, але відчуваємо Його любов’ю. Він уже не на одній горі, але присутній у кожній нашій долині. Він уже не промовляє до наших вух, але торкається наших душ. Тим, що пішов, Він запрошує нас зростати. Запрошує нас перестати бути лише одержувачами, які чекають на чудеса, але стати тими, через кого Він хоче діяти.

Сьогодні світ особливо потребує знаків справжньої Божої присутності: тих людей, які готові бути тут для інших, бути сіячами надії. І хто як не ми є тими, хто сьогодні може, звіщаючи Воскреслого, посіяти мир там, де інші вже втратили віру, що щось виросте.

Своїм словом Ісус віддає себе у наші руки і каже: «Тепер ви». Ваші руки можуть обіймати, слова можуть втішати, ваша присутність може когось підтримати. Ми є покликані стати продовженням Ісуса на землі. Він пішов, щоб ми могли залишитися: як Його руки, Його серце, Його ніжність для цього світу. Бо повнота небесного щастя залежить і від того, чи нами витерта остання сльоза на обличчі землі.

Опис вознесіння Лукою нагадує історію пророка Іллі, який піднятий Божою силою із землі, передав свого духа Єлисею. Вознесінням з цієї землі Ісус увійшов до Божого Царства, та залишив своїм учням благословення і обіцянку свого другого приходу. Його благословення є витоком нового початку. Він уже не присутній, як раніше, але Його благословення триває безперервно, як наше зануренням у Святого Духа.

Господнє Вознесіння є великим парадоксом: ми радіємо, що Він пішов, і водночас святкуємо те, що вже Його не бачимо. Церква має пам’ять віри: вона здатна зберігати важливі істини та знання і відновлювати їх. Тому вознесіння приносить радість віри, а не почуттів. Радість від того, що Христос пішов не для того, щоб бути далеко, а щоб бути ще ближче до нас.

В кінці звучить питання, яке ставлять ангели апостолам: «Чому ви стоїте і дивитеся на небо?». В ньому не заклик дивитися лише на земні дійсності, але нагадування не шукати Ісуса біля порожнього гробу, ані вдивлятися очима в небо, щоб отримати якесь об’явлення. Воно адресовано теж і нам. Відтепер Ісуса треба шукати в Церкві, в Євхаристії, та в силі Святого Духа переживати християнське покликання, несучи у людське суспільство звістку про Божу любов, яка дарує вічне життя через прощення гріхів, та є силою для навернення світу. Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело