У Львівській духовній семінарії Святого Духа відбулася вереснева формаційна зустріч священнослужителів Львівської Архиєпархії УГКЦ. Її гостем став Єпископ-помічник Київської архиєпархії, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Андрій.

Під час зустрічі священнослужителі обговорили рішення цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ, зокрема тему покликання до священства і монашества. У центрі розмови були відповідальність Церкви за плекання нових покликань, роль родини та парафіяльної спільноти у формуванні майбутніх священників, а також виклики, з якими стикаються сучасні семінаристи.

Представив владику Андрія синкел у справах духовенства і священичих родин Львівської Архиєпархії отець Юрій Чудяк. Зустріч розпочалася спільною молитвою та архиєрейським благословенням.

Звертаючись до присутніх, владика Андрій запропонував подивитися на семінарійне життя очима молодих людей, які сьогодні приходять до семінарії. Їхнє уявлення про формацію може відрізнятися від того, що переживали священники попередніх поколінь. Тому власний досвід не варто сприймати як універсальний зразок, за яким мають формуватися всі наступні покоління. Кожен семінарист приходить зі своєю історією, очікуваннями та запитаннями. Завдання Церкви — не вимагати від нього відповідності чиємусь минулому досвіду, а допомогти відкрити власний шлях до священства.

Окрему увагу владика Андрій приділив середовищу, у якому народжується і зростає покликання. Першою такою спільнотою є родина, а наступною — парафія, де молода людина бачить приклад священників, вчиться жити християнським життям і поступово розпізнає Божий голос.

Говорячи про брак священничих покликань, владика наголосив, що це питання стосується всієї Церкви, а не тільки семінарій. Демографічні зміни, виїзд молоді за кордон і війна створюють нові виклики, проте не повинні ставати причиною зневіри. Адже Господь кличе не певну кількість людей, а кожного особисто. Саме тому священники покликані не просто шукати кандидатів до семінарії, а створювати на парафіях простір, у якому молодь зможе почути Боже запрошення і не боятися відповісти на нього. Для цього потрібні живе спілкування з підлітками та молоддю, дні покликань, реколекції, табори, духовний супровід і відверті розмови про священство та монаше життя. Важливо також не боятися запитати молоду людину, чи не задумувалася вона про семінарію або монастир. Іноді саме таке запитання стає поштовхом до роздумів, на якій людина раніше не наважувалася.

Про покликання до священства

― Той спосіб, яким ми живемо, не може бути просто характеристикою священства. Треба самому бути священником, щоб відповісти на покликання. Адже покликання — це зустріч людини з Богом. Бог кличе людину, а ми відповідаємо. Напевно, кожен із нас може пригадати, як саме Господь його покликав. Можемо згадати якийсь конкретний момент або період життя, коли відчули покликання і захотіли стати священниками, вступити до семінарії. Бог кличе людину не у вакуумі, а в конкретний момент і в конкретному середовищі. Тому для здорового покликання дуже важливі родина та парафіяльна спільнота, у якій людина зростає. Ці два середовища мають особливе значення. Коли вони здорові, коли є добра християнська родина і добра парафія, тоді маємо сприятливий ґрунт для нових покликань.

Нещодавно ми мали подібну зустріч із духовенством Німеччини та Скандинавії. Один ваш колишній співбрат, отець Юрій Карваський, який тепер служить у Скандинавії, розповідав про парафію Успіння Пресвятої Богородиці. Каже, що там не було року, коли б хтось не вступав до семінарії. Це свідчить про те, що парафія не просто велика, а така, де священники власним прикладом запалюють інших до наслідування, спонукають бути подібними до них. Саме тому середовище має таке велике значення.

Покликання — завдання всієї Церкви

Покликання стосується не лише семінарії і це не просто проблема пошуку нових студентів, а завдання і виклик для цілої Церкви, адже євангельський заклик Христа про те, що жнива великі, а робітників мало, залишається актуальним постійно. Напевно, сьогодні він стає ще актуальнішим.

Я пригадую 1998 рік, коли вступав до семінарії. Один із працівників , який тоді ще не був священником, сказав мені: «Чого ти йдеш до семінарії? Там уже достатньо священників. Де ти потім служитимеш?» Та, як бачимо, від 1998 року минуло чимало часу. Щороку є нові випуски, нові семінаристи, проте всі наші владики кажуть, що їм потрібні священники. Отець Юрій зазначає, що й у Львові кілька нових священників не завадили б єпархії. Владика в Тернополі також говорить про брак духовенства. Не кажучи про наші церковні структури за кордоном, які дуже потребують нових священників, адже майже не мають власних покликань і переважно черпають духовенство з інших країн.Тому виклик покликань є для Церкви надзвичайно важливим. Ми покликані не тільки приймати тих, хто приходить до семінарії, а й допомагати народжуватися новим покликанням.

Пам’ятаю, як Блаженніший Святослав одного року, здається, у Страсний четвер, закликав кожного священника привести до священства щонайменше десятьох нових людей. Напевно, це складно, особливо на менших парафіях. Але принаймні кількох людей кожен із нас мав би покликати, заохотити, допомогти їм відкрити своє покликання. Це завдання, до якого ми покликані.

Демографічні виклики та їхній вплив на покликання

Коли подивимося на демографічну ситуацію в Україні, то побачимо, що вона невтішна. З 1993-го до 2022 року кількість хлопчиків, які згодом стають підлітками, юнаками і вступають до семінарії, зменшилася майже втричі. Відповідно, ця пропорція позначається і на кількості покликань. Менше хлопців — менше тих, хто може вступити до семінарії. Коли я вступав до семінарії, нас було 122. Зараз вступає, напевно, 40–50 осіб, якщо й стільки. Це показує, наскільки змінилася ситуація. Кількість семінаристів зменшилася приблизно у 2,2 раза порівняно з тим часом, коли демографічна картина була іншою. І це стосується не тільки України загалом, а й нашої Церкви, адже ми не є винятком із загальних демографічних тенденцій.

Сьогодні в українських родинах народжується в середньому менше ніж одна дитина. Якщо врахувати, що серед них приблизно половина — дівчата, то через 16–18 років кількість хлопців, які могли б вступати до семінарії, буде ще меншою. Інша обставина, яка не сприяє появі нових покликань в Україні, — виїзд молоді за кордон. Батьки відправляють 17-річних хлопців на навчання за межі країни ще до досягнення ними повноліття. Можливо, хтось із них міг би стати священником, семінаристом, але вже не в Україні.

Тому цього року ми отримали дозвіл Дикастерії для Східних Церков на заснування малої семінарії в Римі — закладу для тих, хто ще не здобув вищої освіти, але прагне навчатися філософії та богослов’я. Це буде перша семінарія такого типу для Західної Європи. Побачимо, які виклики постануть перед нами, але вже зараз шукаємо різні механізми, щоб покликання не губилися в Європі, а ті, хто відчуває Божий голос, мали можливість на нього відповісти. Ще один виклик — старіння населення. Українське суспільство справді старіє, адже молоді сім’ї виїжджають. Це також свідчить про можливе подальше зменшення кількості покликань. І, звичайно, всі ми відчуваємо наслідки війни. Вона приносить психологічні та духовні випробування, а також забирає життя молодих хлопців і юнаків, які могли б бути покликаними до священства чи монашества.

Як Церква може допомогти молоді почути Божий голос

Коли дивимося на цю ситуацію, спочатку може з’явитися розпач, адже ми як народ переживаємо зменшення населення, молоді та кількості покликань. Але насправді немає підстав впадати у відчай. Господь не кличе певний відсоток від усіх народжених. Він звертається до кожної окремої людини, дарує покликання особисто. Тому наше важливе завдання як Церкви — створити сприятливі умови для молодих юнаків і дівчат, які шукають свого покликання до священства чи монашества. Треба допомогти їм почути Божий голос серед шуму світу, щоб вони могли на нього відгукнутися. Покликання кожної людини є відповідальністю для нас, священників та єпископів. Коли бачимо молодь при парафіях, не маємо сприймати її як натовп, масу чи просто групу людей. Важливо бачити кожного окремо і замислюватися, хто з них, можливо, покликаний до священства чи монашества.

Наше завдання — не просто шукати кандидатів, а створювати простір, у якому молоді люди зможуть жити повноцінним християнським життям при парафіях, чути Божий голос і мати сміливість відповісти на нього. Не можна лякати їх чи зводити перед ними мури. Дехто вважає, що священство — це не для нього, бо воно надто святе, або думає, що священниками можуть ставати лише якісь особливі, досконалі люди. Іноді й самі вірні знеохочують молодь обирати цей шлях. Тому для нас, священників, важливо творити відкритий простір на парафіях, а також допомагати виховувати добрі християнські родини. Адже родина, у якій зростає хлопець чи дівчина, — це перший ґрунт, що дає можливість для розвитку покликання.

Парафія стає другим середовищем, яке приймає цей паросток, допомагає йому зростати, підтримує, щоб згодом він приніс плід. Саме тому заохочуватимемо священників активно працювати з молоддю та підлітками, організовувати дні покликань, реколекції для молоді, табори, забезпечувати духовний супровід. Важливо постійно проповідувати, згадувати у проповідях про покликання до священства і монашества, говорити про це на катехизації та під час інших зустрічей. Варто частіше нагадувати молодим людям: можливо, Господь кличе саме тебе.

Іноді достатньо одного запитання

Пригадую один випадок. До нас у Княжичі приїхали сестри з Чернігова і привезли вертеп. З ними була дуже гарна молодь. Один хлопець особливо вирізнявся серед інших. Я запитав сестру, чи той хлопець часом не хоче йти до семінарії? Вона відповіла, що в той день вже двоє людей запитували його про це. Раніше він також виступав в інших місцях, і там про це його запитували. Він сказав сестрі, якщо почує таке запитання ще й втретє, то сприйме це за знак. Не знаю, чи він зрештою вступив до семінарії, але цей випадок показує, що молоді люди іноді потребують такого знаку. Вони можуть думати, що недостойні бути священником, семінаристами чи монахами, та варто комусь запитати, чи не думають про навчання в семінарії, і людина починає замислюватися над своїм покликанням. Такі розмови завжди важливі. Навіть якщо багато наших слів, як кажуть, потрапляють у порожнечу, можливо, одне з десяти досягне саме того серця, яке запалиться і захоче піти дорогою покликання.

Сьогодні покликання семінаристів дещо відрізняються від тих, які ми бачили раніше. Нове покоління формується фактично на зламі епох — між довоєнним і воєнним досвідом. Це впливає і на освіту, і на життєвий досвід молодих людей, і на те, як вони приходять до думки про священство.

Я б умовно виділив дві великі категорії семінаристів. Перша — це хлопці, які вступають до семінарії одразу після школи. Серед них сьогодні часто є молоді люди з недостатньо сильною академічною підготовкою. На це вплинули пандемія, тривале дистанційне навчання, війна та загальні освітні втрати останніх років. Тому перед семінарією стоїть завдання не просто дати богословську освіту, а допомогти цим хлопцям поступово надолужити прогалини й вирости інтелектуально.

Друга категорія — старші кандидати, які приходять до семінарії вже після 25 років. Дуже часто це люди з попередньою освітою, професійним або життєвим досвідом. У Львівській духовній семінарії є чимало таких студентів: хтось приходить із другою вищою освітою, хтось уже має науковий ступінь, викладацький чи професійний досвід. Це люди, які приходять до семінарії вже з певним сформованим світоглядом.

Тому ці дві категорії можуть бути досить різними між собою. Одні ще тільки виходять зі шкільного середовища, інші вже мають за плечима роки навчання, роботи й особистого досвіду. Одне із завдань семінарії — допомогти їм стати спільнотою, попри цю різницю.

Так само різними можуть бути й самі шляхи до покликання. Є традиційний шлях, коли хлопець виростає у віруючій родині, змалку приходить до храму, прислуговує, бере участь у житті парафії, молодіжних спільнотах, волонтерстві. Для нього вступ до семінарії стає природним продовженням того життя, яке він уже багато років живе в родині та Церкві.

Однак сьогодні ми дедалі частіше бачимо інший шлях — через різкий перелом у житті. Особливо це стосується людей, які пережили війну. Є хлопці, які до фронту не були глибоко залучені в церковне життя, але саме там пережили досвід, який змінив їхнє бачення життя і Бога. Хтось після важких подій, після смерті близької людини чи власного досвіду на межі життя і смерті починає по-іншому дивитися на своє майбутнє. Для когось це стає поштовхом до рішення повністю присвятити себе Богові та Церкві.

Бувають і зовсім несподівані історії. Я пригадую випадок із Києва. Один хлопець збирався вступати до семінарії, а його приятель, з яким вони разом ходили до спортзалу, спочатку навіть не знав, що таке семінарія. Коли почув, що там навчаються майбутні священники, несподівано для всіх вирішив вступати разом із товаришем. На той момент він навіть не знав основних молитов. Але його це не зупинило. Він почав готуватися, кілька місяців займався з отцем Олегом Панчиником і зрештою вступив. Згодом цей хлопець провчився кілька років у семінарії, а пізніше познайомився з домініканцями, вступив до їхньої спільноти в Польщі й сьогодні є священником Латинської Церкви.

Для мене ця історія показова тим, що Бог може покликати людину дуже несподівано. Для цього не завжди потрібна якась велика життєва трагедія чи особливий містичний досвід. Іноді достатньо одного слова, однієї зустрічі чи просто дотичності до церковного середовища. Людина може почути це слово і раптом зрозуміти, що хоче змінити своє життя.
Та все ж найпоширенішим залишається шлях, коли покликання визріває поступово — у християнській родині, на парафії, через священника, молодіжну спільноту, служіння і поступове дорослішання у вірі. Якщо подивитися, звідки сьогодні приходять кандидати до семінарії, можна побачити кілька основних середовищ, у яких це покликання народжується і формується.

Передусім це священничі родини. Багато хто з вас, хто має синів, напевно, замислювався над тим, наскільки приклад батька може впливати на вибір дитини. Якщо хлопець бачить свого батька-священника, його служіння, ставлення до людей, молитву, життя парафії, це може стати для нього природним прикладом, який він захоче наслідувати.

Але тут немає однозначної закономірності. Іноді дитина священника, навпаки, бачить, скільки часу батько віддає служінню, як часто його немає вдома, і робить зовсім інший висновок — я хочу мати більше часу для власної сім’ї, тому священником бути не буду. Тому сам факт священничої родини ще не означає, що син обов’язково має отримати покликання до священства.

Є також родини, у яких священство передається з покоління в покоління: дід був священником, батько є священником, і син також іде до семінарії. У цьому немає нічого поганого, якщо це справді його власний вибір. Але тут особливо важливим стає розпізнавання. Треба відрізнити справжнє покликання від просто звичного для родини способу життя. Тому батькам дуже важливо не говорити дитині, що мусить бути священником»ю. Навпаки, потрібно залишити їй свободу почути власне покликання і самостійно на нього відповісти.

Друге середовище, де варто шукати покликання, — багатодітні родини, особливо в селах і невеликих громадах, де ще є школи, молодь і живе парафіяльне життя. У таких сім’ях діти змалку вчаться жити разом, ділитися, допомагати одне одному, приймати певні правила і відповідальність. У великій родині без порядку і дисципліни просто неможливо організувати спільне життя. І цей досвід може стати доброю основою для подальшого духовного та людського формування.

Третя категорія — хлопці зі складних родинних обставин. Їхній шлях часто зовсім інший. Вони можуть приходити до семінарії з непростим минулим, із духовними, емоційними чи дисциплінарними труднощами. Проте іноді саме такий досвід стає для людини поштовхом до глибокої зміни. Вона може відчути, що не хоче продовжувати попередній спосіб життя і шукає іншої дороги — більшої, глибшої, пов’язаної з Богом.

Такі хлопці можуть приносити до семінарії чимало викликів, але водночас вони приходять із сильним бажанням почати життя по-новому. І завдання спільноти полягає в тому, щоб допомогти їм цей перехід пройти, не заперечуючи їхнього минулого, але допомагаючи будувати інше майбутнє.

Якщо говорити про те, де конкретно може народитися покликання, я б особливо виділив вівтарне служіння. За себе можу сказати дуже просто: якби я не прислуговував у соборі Святого Юра, не знаю, чи пішов би до семінарії. Священство тоді здавалося мені чимось дуже великим і далеким. Я навряд чи наважився б просто переступити поріг семінарії.

А коли почав прислуговувати, побачив священників ближче. Побачив, що це звичайні люди, які мають свої характери, свої слабкості, але водночас можуть по-справжньому служити Богові та людям. І тоді те, що раніше здавалося далеким і недосяжним, стало для мене ближчим і зрозумілішим.

Саме тому я думаю, що вівтарне служіння, молодіжні спільноти, табори, паломництва, активне життя парафії — це не просто додаткові активності. Це середовища, у яких хлопець може побачити Церкву зсередини, знайти своє місце в ній і, можливо, вперше почути в собі думку про покликання.

Чотири виклики, які змінюють священниче формування

Один із перших викликів, який сьогодні особливо відчувається, — це цифровий світ і постійна потреба все контролювати. Звичайно, телефон дає нам можливість бути постійно поінформованими, але разом із цим створює ілюзію, що ми можемо все контролювати. А для духовного життя це може стати проблемою, бо людина потребує також тиші, довіри й уміння відкласти те, що відбувається навколо, хоча б на певний час.

Другий виклик — культура індивідуалізму. Сучасна людина дедалі більше вибудовує особисті межі, захищає приватність, власний простір і час. У цьому є багато доброго, але для священничого служіння надмірна закритість може стати перешкодою. Священник покликаний бути людиною, до якої можна прийти, з якою можна говорити, від якої можна вчитися. Особливо це важливо у формації молодих людей. Ми не можемо будувати такі стосунки, коли семінарист чи молода людина залишається десь на відстані — має катехита, ректора чи іншого відповідального, а священник обмежується кількома словами й іде далі у своїх справах. Іноді ми самі створюємо навколо себе комфортну зону, у яку не хочемо нікого впускати. Але справжнє духовне батьківство передбачає близькість. Якщо людина має побачити в священнику приклад для наслідування, вона повинна мати можливість його пізнати.

Третій виклик — дисципліна часу. Сьогодні нам постійно бракує часу, бо всі кудись поспішають. Я бачу це і в душпастирському житті, коли священник має Літургію, сповіді, зустрічі, підготовку до передподружніх наук, роботу з родинами, молоддю, парафіяльні справи, а паралельно — власне сімейне життя та безліч інших обов’язків. У такому ритмі дуже легко втратити порядок. А коли немає порядку в часі, першими часто зникають саме ті речі, які найважче виміряти: молитва, тиша, особиста духовна праця, час для розмови з людиною. Тоді служіння може перетворитися просто на виконання великої кількості обов’язків. Але священник покликаний не лише все встигати. Він має залишатися людиною, через яку інші можуть побачити живе свідчення віри.

Ще один виклик, який сьогодні особливо помітний у семінаріях і монаших спільнотах, — психологічна вразливість молодих людей. Дехто з душпастирів, які мають досвід служіння в інших країнах, говорить про це дуже образно: з деякими молодими людьми треба поводитися так обережно, наче вони розбите яйце.

Є страх поставити перед семінаристом вимогу, зробити йому зауваження чи дати складніше завдання, тому що він може образитися або взагалі залишити семінарію. У результаті виникає спокуса оточити людину такою кількістю безпеки, що це вже не допомагає їй ставати сильнішою, а навпаки — може посилювати її вразливість.

Звичайно, це не означає, що психологічні труднощі потрібно ігнорувати. Навпаки, сьогодні психологічна допомога стала набагато доступнішою і природнішою частиною формації. Я пам’ятаю, що коли сам навчався в семінарії, психолог також був, але користувалися його допомогою одиниці. Тепер у Львівській та Київській семінаріях чимало студентів звертаються по психологічну підтримку.

Це свідчить і про те, що змінилося наше ставлення до психологічної допомоги, і про те, що молоді люди справді приходять зі своїми труднощами та потребами. Тут, однак, важливо, щоб допомогу надавали компетентні фахівці, які розуміють специфіку духовного та священничого формування. Психологічний супровід має допомагати людині ставати зрілішою, а не створювати для неї ще одну залежність чи уникнення відповідальності.

Усі ці виклики — цифрове середовище, індивідуалізм, постійний брак часу та психологічна вразливість — уже є частиною реальності, у якій формуються сучасні семінаристи. Тому не можна виховувати майбутніх священників так, ніби вони живуть у тому самому світі, що й попередні покоління. Потрібно зберігати незмінним головне — молитву, духовне життя, спільноту, служіння і відповідальність, — але водночас розуміти нові обставини, у яких це покликання сьогодні має визріти.

Молодь шукає у священнику не образ, а справжність

Сучасна молодь — це ті люди, з якими Церква житиме й працюватиме наступні десятиліття. Саме тому важливо слухати, якими вони хочуть бачити своїх священників. І одна з відповідей, яку сьогодні чуємо найчастіше, — молодь шукає автентичності. Йдеться про священника, у якого слова не розходяться з життям. Не достатньо добре проповідувати з амвона, якщо після Літургії людина бачить зовсім інший спосіб життя. Священник має сам жити тим, про що говорить, — і тоді його проповідь стає не лише текстом, а свідченням.

Це особливо важливо у роботі з молоддю. Потрібно не тільки говорити їй про молитву, а молитися разом із нею, навчати особистої молитви, знаходити для неї час, бути поруч. Потрібно показувати власним життям, що означає жертовність.

Важко навчити людину бути жертовною, якщо сам постійно шукаєш причину не віддати, не допомогти, не долучитися. Я пригадую час, коли після повернення з Риму допомагав із пожертвами на будівництво Патріаршого собору. Через мої руки пройшли тисячі таких внесків — я записував імена людей, які жертвували на собор. Серед них були парафіяни різних храмів, родини, окремі люди. Але священників серед тих, хто жертвував від себе особисто, було дуже мало. Це запам’яталося мені. Бо іноді ми можемо вважати, що наша роль — лише заохотити інших до жертовності. Але справжнє свідчення починається тоді, коли ми самі робимо те, до чого закликаємо інших.

Саме через таких свідків покликання може зростати. Молодій людині важливо побачити не абстрактне християнство, а конкретну людину, яка справді живе Євангелієм. Тоді слова про служіння, жертовність, молитву і любов до Бога перестають бути теорією.

Якщо підсумувати, ким є сучасний семінарист, то це молода людина, яка може мати певний життєвий досвід, але водночас приходити з академічними труднощами, проблемами із самодисципліною, залежністю від цифрового середовища чи психологічними труднощами. Не кожному легко дається спільнотне життя, адже кожен має свій характер, свій досвід і потребує певного індивідуального підходу.

Та поряд із цим ми дуже часто бачимо хлопців, які мають сильне бажання служити, готові жертвувати собою, шукають глибшого сенсу життя і хочуть присвятити себе Богові та людям. Тому формація має працювати не лише з труднощами, які вони приносять із собою, а й розвивати ті добрі якості, які вже в них є.

Наше завдання як священників — бути присутніми в житті цих молодих людей. Не чекати, поки вони самі переступлять поріг семінарії, а супроводжувати їх значно раніше: у дитинстві, підлітковому віці, у момент їхнього першого серйозного пошуку Бога, у молодіжних спільнотах, під час служіння, паломництв і зустрічей. А потім бути поруч, коли людина приймає остаточне рішення щодо свого майбутнього. Це наша відповідальність — не просто чекати на покликання, а створювати середовище, у якому воно може почути себе і визріти.

І тут перед нами як Церквою постає ще одне важливе питання — яких душпастирських потреб ми очікуємо в найближчі роки? Скільки священників насправді буде потрібно нашим громадам? Якою буде потреба Львівської архиєпархії — десятьох нових священників, п’ятнадцятьох, двадцятьох? Це питання вже не лише про кількість покликань. Воно про те, якою ми бачимо Церкву через десять, двадцять років і до якого служіння маємо готувати тих, хто сьогодні входить до семінарії.

Покликання — це відповідальність усієї єпархії

Нещодавно я розмовляв із владикою Євстратієм Зорею з Православної Церкви України і запитав його, як у них сьогодні із забезпеченням священниками. Він відповів, що потреба дуже велика — йдеться про сотні священників — для військового капеланства та для парафій, які перейшли до ПЦУ, але залишилися без священнослужителів.

У нас, можливо, немає такої гострої потреби, але це не означає, що можемо не думати про майбутнє. Наше духовенство щороку стає старшим. Якщо в єпархії є кілька сотень священників, кожен із них наступного року буде на рік старший. А якщо за цей час приходить лише кілька чи десять молодих священників, то загалом єпархія все одно старіє.

Тому кожен священник має відчувати відповідальність не лише за сьогоднішній стан своєї парафії, а й за те, що буде після нього. Не можна жити за принципом: після мене хоч потоп. Потрібно не боятися готувати наступників. Я переконаний, що священник, який допоміг добре сформувати свого наступника, не втратить через це парафію чи повагу людей. Навпаки, якщо молодий священник приходить на місце, де його приймають і шанують, він сам здатен зберегти пам’ять про того, хто служив там до нього. Це трохи нагадує родину: батьки дбають про дітей, а діти згодом дбають про батьків.

Тому нам не потрібно боятися нових покликань і тим більше сприймати молодших священників як конкуренцію. Треба плекати між нами братерство і розуміння того, що кожне нове покликання — це продовження життя Церкви. Також потрібно запитати себе, наскільки сама Церква готова ці покликання побачити й підтримати. Чи помічаємо ми на своїх парафіях хлопців, які можуть мати покликання? Чи говоримо з ними про це? Чи готові допомогти їм зробити наступний крок і вступити до семінарії?

Це особливо важливо сьогодні, коли багато наших парафіян виїхали за кордон. Разом із родинами виїхали підлітки та молодь. Ми не можемо просто втратити з ними зв’язок. Якщо серед них є хлопці, які відчувають покликання, ми повинні залишатися з ними на контакті, допомагати їм розпізнавати цей шлях і, де це можливо, підтримувати їхнє рішення.

Є й інший виклик — нові сфери служіння, які сьогодні потребують священників. Передусім це військове капеланство. Війна поставила перед Церквою потребу бути поруч із військовими, і ця потреба ще далеко не повністю забезпечена. Держава також має запит на капеланів, тому Церква повинна відповідати на нього, наскільки має для цього можливості.

Та наші потреби не обмежуються капеланством. Є парафії, є молодіжне душпастирство, є лікарні, навчальні заклади, соціальне служіння. Є також українці за кордоном, які потребують священників. Наші структури у США, Канаді та країнах Західної Європи також звертаються по допомогу, і ми знаємо, скільки молодших священників за останні роки поїхали служити за межі України.

Часто людина виїжджає нібито на кілька років, але з часом вкорінюється в новій спільноті, бере на себе відповідальність і залишається там надовго. Це природний процес, але для єпархії він означає ще одну потребу — постійно дбати про нові покликання. Тому питання покликань — це не справа лише семінарії чи тих священників, які безпосередньо займаються формацією. Це відповідальність усієї Церкви, кожної єпархії, кожного пароха і кожної громади. Ми маємо побачити покликання, підтримати його, допомогти йому визріти і не боятися передавати служіння наступному поколінню. Покликання нам потрібні. А отже, ми всі маємо відповідальність за те, щоб про них дбати.

Синод про правила, які мають працювати в житті Церкви

Після розмови про виклики, які сьогодні постають перед Церквою, її душпастирями та Синодом, владика перейшов до конкретних рішень, ухвалених під час Синоду. Постанови він умовно згрупував за тематичними напрямами, щоб показати зміст і значення для церковного життя.

Одним із таких напрямів стали літургійні рішення. Синод, зокрема, затвердив оновлені тексти богослужбових чинів, які використовуються під час архієрейських свячень, благословення престолів, каплиць та інших церковних звершень. Йдеться про тексти, які мають бути впорядковані відповідно до сучасної літургійної практики Церкви та увійти до оновлених архієрейського та священничого требників.

Окремий і значний блок постанов стосувався канонічного права. Синод взяв до уваги звіти про діяльність церковних трибуналів, зокрема Львівської архієпархії та Львівської митрополії, які є різними церковними інстанціями. Також завершився багаторічний етап роботи над Кодексом канонів УГКЦ: Синод затвердив його у третьому, остаточному читанні.

Новий кодекс має стати важливим практичним документом для життя Церкви та парафій. Він доповнює Кодекс канонів Східних Церков і враховує ті сфери церковного життя, які не були детально врегульовані загальним кодексом. Зокрема, у ньому йдеться про діяльність Патріаршого Синоду, патріарших комісій, військове капеланство та соціальне служіння Церкви. Загалом документ міститиме 732 канони.

Під час роботи над кодексом владики також переглянули окремі норми, виходячи з душпастирських потреб. Одним із таких рішень стало розширення можливості служити Літургію святого Івана Золотоустого у Великий піст. Після тривалих дискусій Синод дозволив її звершення в понеділок, вівторок і четвер другого, третього, четвертого та п’ятого тижнів Великого посту. Винятками залишаються перший тиждень, коли звершується Канон святого Андрія Критського, та Страсний тиждень. Таким чином, нова норма має врахувати практичні потреби парафіяльного життя і душпастирського служіння.

За цією багаторічною роботою стоїть окрема історія. Над Кодексом канонів УГКЦ працювали десять єпископів, які протягом одинадцяти років опрацьовували його положення. Синод висловив вдячність членам робочої групи за цю працю.

Наразі текст кодексу вже пройшов остаточну редакцію. Наступним етапом стане його передача до Апостольської Столиці, до Дикастерії для Східних Церков, для відповідного розгляду. Документ буде представлений українською та італійською мовами. Після отримання погодження його зможуть офіційно проголосити, а чинності Кодекс канонів УГКЦ набуде через шість місяців після публікації.

Синод про культуру покликання — від родини і парафії до семінарії

Найбільший блок рішень цьогорічного Синоду стосувався покликань. Єпископи говорили не тільки про те, як збільшити кількість майбутніх священників чи богопосвячених осіб, а передусім про середовище, у якому людина може почути поклик Бога, розпізнати його і отримати підтримку на цьому шляху.

Перш за все Синод звернув увагу на родини. Єпископи висловили вдячність батькам і родичам, які розпізнали у своїх дітях покликання до священничого чи богопосвяченого життя та підтримали їх у цьому виборі. Йдеться також про те, щоб така вдячність була видимою у парафіяльному житті: батьків покликаних хлопців і дівчат варто публічно вшановувати, дякувати їм за виховання дітей і за відкритість до Божого покликання.

Це має змінювати і саме ставлення до таких родин. Інколи рішення сина стати священником чи доньки піти до монастиря сприймають як своєрідну втрату для сім’ї. Натомість Церква хоче показати, що родина, яка підтримала покликання своєї дитини, робить важливий внесок у життя всієї спільноти.

Окремо Синод звернувся до батьків, чиї діти виявляють бажання присвятити себе священничому або богопосвяченому життю. Їх закликають не перешкоджати такому вибору, а допомагати дитині розпізнати Божу волю. Одним із завдань душпастирів у цьому контексті є також молитва разом із родинами — не за те, щоб дитина обов’язково стала священником чи монахом, а за те, щоб вона змогла відкритися до того покликання, до якого Бог її веде.

Ще одним практичним кроком має стати Тиждень молитви за покликання, який триватиме 21–27 листопада. Для парафій готують спеціальні матеріали, молитви та інші напрацювання. Його проведення поєднають зі святом Введення в храм Пресвятої Богородиці та неділею, коли душпастирі особливо говорять із вірними про покликання. Передбачено також поширення іконок із молитвою за покликання, щоб ця молитва могла продовжуватися і в родинах.

Синод доручив відповідним церковним комісіям разом із Душпастирською радою розробити програму заходів, спрямованих на плекання покликань. Окреме рішення стосується підлітків — категорії, яка часто опиняється між дитячим і молодіжним душпастирством. Відтепер Церква матиме щорічний День підлітка. Цього року його вперше відзначили 17 вересня, а надалі він припадатиме на свято святих Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Для цього дня також мають бути підготовлені спеціальні матеріали та програма.

Ще один напрям стосується семінарій. Ректорам доручено глибше враховувати духовний і психологічний стан сучасної молоді та семінаристів, зокрема вплив війни, кризових сімейних обставин і віртуалізації міжособових стосунків. Це означає потребу переглядати формацію відповідно до реальних викликів, із якими приходять до семінарій молоді люди. Йдеться не про відмову від вимог до семінариста, а про уважніше розпізнавання його ситуації. Сучасна формація потребує не однакового підходу до всіх, а здатності побачити конкретну людину, її сильні сторони, труднощі та потребу в супроводі.

Окремо Синод вирішив підготувати спільні матеріали для ефективнішого душпастирства покликань. Вони спиратимуться на вже наявні документи УГКЦ — «Напрями плекання духовних покликань в УГКЦ» 2012 року та «Програму душпастирства покликань до богопосвяченого життя в УГКЦ» 2019 року. У центрі нових напрацювань мають бути культура покликання в сім’ях і парафіях, духовний супровід дітей, підлітків та молоді, допомога у розпізнаванні покликання до священничого чи монашого служіння.

Важливе місце у цій роботі відведено особистому свідченню. Семінаристи, священнослужителі та монашество мають більше розповідати про власний шлях покликання під час катехизації, зустрічей із молоддю та діяльності молодіжних спільнот. Для молодої людини живий приклад часто стає значно промовистішим за абстрактну розмову про покликання.

Ще одним кроком стане підготовка промоторів покликань — людей, які зможуть допомагати парафіям системно працювати в цьому напрямі. Для них має бути створена спеціальна програма формації. Владика Іван, який відповідає за цей напрям, зможе використовувати її під час зустрічей із парафіяльними спільнотами.

Синод про культуру покликання — від родини і парафії до семінарії

Синод також передбачив проведення конференцій для монашества, присвячених сучасному стану богопосвяченого життя та викликам, які сьогодні постають перед покликаннями.
Окреме рішення стосується Українського католицького університету. Йому доручено створити Інститут формації, який готуватиме форматорів — людей, відповідальних за супровід і формування покликань у єпархіях, семінаріях, монаших чинах і згромадженнях. Така підготовка має особливе значення, адже саме від людей, які супроводжують молоду людину, значною мірою залежить якість цього розпізнавання і формаційного процесу.

Усі ці рішення складаються в одну послідовність: починати потрібно з родини та парафії, допомагати дитині й підлітку зростати у вірі, створювати можливості для зустрічі з живим свідченням священників і монашества, супроводжувати тих, хто відчуває покликання, і забезпечувати якісну формацію вже на етапі семінарії чи монашого життя.

Після загальноцерковних рішень Синод окремо перейшов до того, що має відбуватися на рівні єпархій. Тут відповідальність уже безпосередньо покладається на єпископів — розвивати у своїх єпархіях культуру покликання та створювати умови, у яких ці покликання можуть бути помічені й підтримані.

Покликання починається зі живого свідчення

Окремий напрям рішень стосується душпастирства семінаристів. Йдеться про те, щоб вони не залишалися осторонь парафіяльного життя, а вже під час навчання отримували досвід служіння серед людей — у парафіях, молодіжних спільнотах, таборах та інших середовищах, де можуть зустрічатися з ровесниками.

Ключове значення тут має особисте свідчення. Семінаристові важливо вміти розповісти не тільки про те, що таке священниче покликання загалом, а й про власний шлях до нього: як він почув цей поклик, що переживав, як розпізнавав своє рішення. Тому перебування семінариста на парафії під час літніх чи зимових канікул може стати нагодою не просто допомогти священнику в служінні, а й поділитися власним досвідом із молоддю.

У таких зустрічах є особлива сила, адже про покликання говорить людина, яка сама ще недавно була на тому самому етапі життя, що й ті, до кого звертається. Тому семінарист може стати для своїх ровесників живим прикладом того, що шлях до священства починається не з готових відповідей, а з особистого пошуку і поступового розпізнавання.

Ще один напрям — більше розповідати про саме життя семінарій. Ректорам доручено працювати над друкованими та відеоматеріалами, які показували б навчання, побут і формацію семінаристів. Прикладом такого підходу стала Київська семінарія, де самі семінаристи ініціювали створення фільму про життя семінарії — від вступу нового студента до його щоденного навчання і формації. Такі матеріали дають можливість показати семінарію не як абстрактну установу, а як живе середовище, у якому людина вчиться, молиться, служить і розпізнає своє покликання.

На парафіяльному рівні відповідальність за покликання вже безпосередньо лежить на священниках — парохах та адміністраторах. Синод закликає їх дбати про нові покликання до священничого та богопосвяченого життя через молитву і власне свідчення.

Саме свідчення священника може бути одним із найсильніших способів говорити про покликання. Йдеться не тільки про загальні слова про Божу любов чи заклики до християнського життя, а про готовність розповісти, як Бог діє в особистій історії самого священника. Що привело його до віри? Як він пережив власне навернення? Яким був його шлях до священства? Що допомогло йому не відступити від покликання?

Це вимагає від священника говорити не тільки «ми маємо», «нам потрібно», «християни повинні», а іноді сказати простіше і особистіше: «Я це пережив», «у моєму житті Бог діяв так», «я зрозумів своє покликання через це». Саме така особиста мова робить свідчення живим.

Наступне завдання — розпізнавати й плекати зерна покликання. Вони можуть бути непомітними, іноді навіть прихованими за сумнівами, невпевненістю чи зовнішніми обставинами. Тому завдання священника полягає не тільки в тому, щоб чекати, коли хтось сам прийде і скаже про своє бажання стати священником чи монахом. Потрібно бачити людей, цікавитися ними, підтримувати їх, допомагати зробити перші кроки і супроводжувати в процесі розпізнавання.

Покликання не можна зводити лише до окремої програми чи набору заходів. Синод говорить і про потребу відкривати красу Христового учнівства — у проповіді, катехизації, молодіжних зустрічах та інших формах парафіяльного життя. Людина має спочатку побачити красу життя з Христом, відчути, що віра може стати її особистою дорогою, і вже в цьому просторі розпізнавати, до якого служіння вона покликана.

Тому культура покликання починається значно раніше, ніж момент вступу до семінарії чи монастиря. Вона формується там, де дитина бачить живу віру в родині, підліток має простір для запитань, молода людина зустрічає священника, який не боїться розповісти про власний шлях, а парафія справді помічає тих, у кому вже проростає зерно покликання.

Такі зустрічі можна організовувати по-різному, наприклад, запросити сестер чи братів на парафію, провести спільну молитву, поспілкуватися за чаєм або ж самим вирушити до монастиря. Для молодої людини можливість побачити, як живе чернеча спільнота, часто стає першим кроком до розпізнавання власного покликання. Неможливо свідомо обрати шлях, про який нічого не знаєш і якого ніколи не бачив зблизька.

Ще одним способом плекання покликань мають стати регулярні тематичні зустрічі, дні покликання, реколекції, дні духовної віднови та табори для різних вікових груп. Саме в таких середовищах люди мають нагоду глибше пережити зустріч із Христом, поставити собі важливі запитання про власне життя і відкритися до Його поклику.

Синод також наголосив на потребі підтримувати людей, які відчули покликання у зрілому віці. Вік не повинен ставати автоматичною перешкодою для розпізнавання та реалізації покликання. Інколи людина приходить до рішення стати священником після багатьох років праці, життєвого досвіду чи особистих пошуків. Завдання душпастиря — не відмовити її від цього шляху поспішним висновком, а допомогти зрозуміти, наскільки її бажання є зрілим і чи готова вона до відповідної формації.

Як приклад владика навів досвід чеських монастирів, де до семінарій приймають навіть чоловіків поважного віку. Навіть якщо після завершення навчання вони матимуть лише кілька років для служіння, їхнє покликання не вважають менш вартісним. Цей приклад нагадує, що Божий поклик може прозвучати в різні періоди життя, а Церква покликана з пошаною поставитися до людини, яка прагне відповісти на нього.

Важливою традицією для парафій могло б стати вшанування священників і монахинь, які виросли в їхніх спільнотах. Владика запропонував запрошувати таких вихідців на храмові празники чи в інші визначені дні, щоб вони могли знову зустрітися зі своєю рідною парафією, помолитися разом із вірними та поділитися досвідом служіння.
Такі зустрічі мають значення для обох сторін. Для священників і богопосвячених осіб це нагода повернутися до духовного коріння, а для парафіян — побачити, як люди, які колись зростали серед них, сьогодні служать у різних куточках країни та світу. Це також спосіб подякувати парафіяльній спільноті, яка свого часу допомогла їм зробити перші кроки у вірі.

Зрештою, парафіям рекомендують поширювати матеріали, які готують семінарії, — розповіді про навчання, формацію та щоденне життя семінаристів. Друковані видання й відео допоможуть молоді краще зрозуміти, чим живе семінарія, і побачити в ній можливий шлях власного майбутнього.

Усі ці рішення мають спільну мету — зробити священниче та богопосвячене життя видимим, зрозумілим і відкритим для людей. Покликання зростає там, де його не приховують за формальними словами, а показують через радість служіння, щире свідчення та живу зустріч.

Владика звернув увагу на те, що відкритість до нових членів не завжди є самоочевидною. Іноді спільноти настільки звикають до усталеного способу життя, що поява молодих людей із новими потребами та запитаннями сприймається як додатковий клопіт. Проте монастир покликаний залишатися місцем, відкритим для тих, хто шукає свого шляху до Бога. Культура покликання потрібна не тільки тим, хто ще розпізнає своє покликання, а й тим, хто вже відповів на Божий заклик і тепер має допомагати іншим зробити цей крок.
Для цього Синод рекомендував призначати відповідальних за душпастирство покликань як у єпархіях, так і в монастирях. У багатьох спільнотах така праця вже триває: організовують молодіжні зустрічі, курси, табори та інші заходи, які допомагають молодим людям ближче познайомитися з монашим життям.

Важливою умовою такого знайомства є можливість особистого спілкування. Молодь має приходити до монаших спільнот, брати участь у спільній молитві, бачити їхнє повсякдення та ставити запитання. Владика навів приклад однієї зі львівських спільнот, яка щотижня приймає молодих людей на зустрічі. Такі ініціативи допомагають долати дистанцію між монашеством і молоддю та створюють простір, у якому можуть зароджуватися нові покликання.

Синод також заохотив регулярно проводити для молоді реколекції, формаційні зустрічі та дні духовної віднови, підтримуючи постійний контакт із чоловічими й жіночими монашими спільнотами.

Усі ці заходи мають доповнюватися особистим свідченням богопосвячених осіб. Їх закликали ревно й жертовно свідчити про автентичне монаше життя, щоб їхнє служіння ставало видимим знаком Божої присутності та натхненням для Божого народу. Важливо, щоб монахи й монахині не тільки розповідали про цінність свого покликання, а й самі жили ним із радістю та щирістю. Саме таке свідчення здатне запалити інших і допомогти їм побачити красу богопосвяченого життя.

Підготувала Наталія Павлишин

Джерело