Проповідь Преосвященного владики Тараса єпископа Стрийського в 21-шу Неділю по Зісланні Святого Духа, виголошена в храмі святих Володимира і Ольги с. Подусів Унівського деканату 25 жовтня 2026 року.

Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Ісус розповів притчу про сіяча, у якій розкриває динаміку і логіку Божої чинності у людському житті: «Вийшов сіяч сіяти своє зерно». Цим зерном є Боже  слово, а землею – людське серце, але також світ, суспільство, Церква, і воно запліднює та оживляє всю цю дійсність. Насіння посіяно, але Сіяч досить незвичайний: він розкидає насіння навіть там, де малоймовірно, що воно принесе плід: на дорогу, між каміння, серед терня. Такий підхід дивує і спонукає до запитання: чому?

Бог не приходить як «бульдозер», який би насильно все зрівняв, але як крихітне, вразливе зернятко. Його сила полягає в тому, що воно абсолютно ненасильницьке. Бог не знищує нашу свободу, не ламає наш характер. Він входить у наш хаос тихо, непомітно і з неймовірною повагою до нашого ритму та ран.

Але якою є земля? На землі обабіч дороги чатує диявол, котрий гордістю чи байдужістю викрадає слово з людських сердець тоді, коли ідеться про зміцнення віри та спасіння. В просторі людської самовпевненості та свавілля блукає підступний злодій, який може легко обікрасти.

Кам’янистий ґрунт, вказує на того, для кого релігійність є вибірковою, або віру вважає фольклорно-окультним явищем, і тому залежить від його суб’єктивної селекції вплив Божого слова на практичне життя.

Між терням почуте слово практично теж не має шансів, бо «терня виросло разом із ним і заглушило його». Зерно, що впало поміж терня, – це про тих, хто почув слово, але потім його заглушили турботи та насолоди життя, тож воно засохло.

У нашому житті з усіх боків багато терня, і ми навіть до кінця не усвідомлюємо що воно глушить в нас Боже слово, бо не вважаємо його гріхом чи вадою. Причина в тому, що ми тратимо з перед очей усвідомлення своєї останньої мети, і стаємо невільниками завтрашнього дня, хоч не знаємо, чи доживемо до нього взагалі.

Якби ми жили з більшою довірою у Боже Провидіння та щоденний Божий захист, скількох турбот і тривог ми б уникнули. Зник би той неспокій, який властивий «цьому світу», людям, яким бракує надприродного погляду на життя…

Лише закарбувавши глибоко в собі переконання, що «ваш Отець добре знає, чого вам потрібно», ми зможемо йти по життю з оптимізмом, вільними від влади проминаючих речей, які вважаємо для себе важливими. Бог подбає про те, що понад наші сили, і допоможе там, де ми прикладаємо власні зусилля. Всі турботи мають уступити перед турботою про Божу славу: як пізнавати та відповідати на Божу любов.

Насіння Євангелія робить історію людства родючою. Коли Боже слово посіяне в душу звільнену з оков марноти, воно глибоко вкоріниться в ній, зростить та у свій час дасть щедрий врожай.

Різні люди по різному чують Слово і приймають його, але зрештою лише одним воно принесе користь. Коли домінують емоції без глибокого коріння, поверхневий ентузіазм чи брак стимулів, найрізноманітніші турботи та інтереси, хобі, майно – усе це може відволікати людину від занурення у глибини віри.

Сьогодні людина у своїх грандіозних дослідженнях ні про що не забула так катастрофічно, як про питання власного життя та власної життєвої істини. Цілковито занурившись у технічний прогрес, вона занедбала поступ у пізнанні правди про власну гідність. Усі здобутки, які людство називає прогресом, зрештою стають інструментом його екзистенційного нігілізму. Йому досі тяжко зрозуміти, що без послання Ісуса весь всесвіт буде мертвою пустелею, що без Нього життя людини ніколи не може бути довершеним і не знайде жодного сенсу. Лише коли людина усвідомить себе як ґрунт для Божого слова, а прогрес буде служити любові як мистецтву «жити для іншого», ми здивуємося коли зрозуміємо, що віками шукали життя не там, де воно насправді є.

Людина має стати родючим ґрунтом, а не витоптаною землею, мертвим камінням чи зарослями бур’янів і терну. Лише коли наше життя принесе врожай Христового слова, тоді стане зрозумілою жахлива помилка сприймати Євангеліє як одну з багатьох ідеологій, як одне з багатьох різноманітних зерен для нашої землі. У нас насправді немає вибору між чимось кращим і менш добрим, а лише між пшеницею та терням чи бур’яном. Без Ісуса наш світ залишиться висушеним перелогом, камінням, затоптаною стежкою, терням, чимось, що повністю суперечить Божому задуму. Хіба це не характеризує стан сучасного людського суспільства?

Якщо земля нашого життя має приносити врожай, то Христос для неї незамінний. Лише щоб ми хотіли прийняти дане нам слово і дозволити йому зростати у серці аж до повної зрілості. Бо його зростання – це наше зростання, його майбутнє – це наше майбутнє, його зрілість – це наша зрілість.

На доброму ґрунті користь не обов’язково має бути одразу помітною, але достатньо одного зерна, яке добре впало в душу, і ми взяли його до серця. Згодом стане зрозуміло, що великого може вирости, якщо ми дбаємо про посіяне слово і створюємо для нього сприятливі умови.

Сила віри у Боже слово має виражатися в людському житті. Стосунки з Богом не є суто приватним актом побожності, але мають приводити до плодів. І лише людина, яка має коріння, стабільність, і витримуючи навіть негаразди прагне внутрішньої глибини, зрештою принесе плід у терпінні.

Перед нами не стоїть вимога бути зразу досконалим, щоб Бог нас прийняв. Достатньо, якщо в тиші з довірою приймемо Його слово. Тоді Божа благодать як життєносне зерно, впаде в ґрунт нашої недосконалості, щоб тихо почати міняти нас зсередини – повільно, непомітно, але з нестримною силою. Амінь.

 

Джерело