Путін заряджає «рушницю, яка висить на стіні»

8 серпня Путін наказав внести поправки до статей про інформування світової спільноти про воєнний стан. Зміни стосуватимуться порядку повідомлення ООН та Ради Європи про запровадження в РФ надзвичайного та воєнного стану.

Нині, згідно із законодавством, у разі їхнього введення президент РФ повинен повідомляти про це генсека ООН та Раду Європи. І, відповідно, про пов’язане з таким станом «тимчасове обмеження прав і свобод громадян».

НАСПРАВДІ, йдеться точно не про «тимчасове обмеження прав і свобод громадян» (ані прав, ані свободи, ані громадян у Росії давно вже немає). І точно не про повагу до міжнародного права у вигляді Ради Європи (з якої РФ виключено у березні 2022 року) або ООН. Вірогідно, що таким чином Путін засвідчує готовність зарядити «рушницю, яка висить на стіні». Як припускають багато експертів, це демонстративний для міжнародної спільноти крок у напрямку до чергової (вже повної?) мобілізації. Недарма в останніх російських законах про повістки, призов і підвищення віку служби написано «при мобілізації або введенні воєнного стану».

Є вже навіть начерки відповідного мобілізаційного плану з красномовним уточненням: «Одеса та Харків самі себе не визволять».

Зважаючи на це, надалі можна чекати якогось ексцесу (наприклад «операції під чужим прапором») заради подальшої ескалації війни з Україною. І нового витка пропаганди на тему: ну, вже тепер точно – вставай, страна огромная! 

Навіщо ФСБ анонсує «нові терористичні загрози»

Того самого 8 серпня голова Національного антитерористичного комітету (НАК) і водночас директор ФСБ Бортніков, прозвітувавши, що «з лютого 2022 року в Росії запобігли 188 злочинам терористичної спрямованості», попередив: «На тлі спеціальної військової операції в Україні з’явилися нові терористичні загрози».

НАСПРАВДІ, таким чином Бортніков, крім визнання того, що без «СВО» не було б і загроз, фактично анонсував нові. Вони, крім звичного бахвальства про перевиконання плану із затримання терористів, небезпечні тим, що досвід роботи з «рязанським цукром» у ФСБ з моменту приходу Путіна до влади є. Зараз його завдання – зберегти цю владу (звісно, не від конкурентів на «дорогій бюрократії під виглядом виборів»).

Президент України Володимир Зеленський, нагадаємо, заявив: «Україна не збирається продовжувати війну на території РФ, це ніколи не було нашою метою. Ми звільняємо лише власні території».

Тож усі прояви «нових терористичних загроз» на території Росії – будуть виключно на (залишках) совісті її влади.

«Переможне» окозамилювання на держзамовленні

Одразу після того, як стало відомо, що США ухвалили рішення надати Україні танки Abrams, в Росії розпочалася битва з ними. Поки що в стилі: «Нехай йдуть. Ми готові!» (так було свого часу і з Leopard).

Проте, ураження поодиноких одиниць західної бронетехніки вже не в моді. У пропагандистському тренді (який задав «танк «Альоша») зараз виключно «масове знищення» НАТОвського озброєння. До масових «успіхів» танкістів додалися і вертольотчики.

НАСПРАВДІ, пояснення таких «масових успіхів» просте: російська армія, як дітище радянської, виключно про «непереможність і легендарність». Це її й губить. Не є таємницею серед самих російських військових, що дуже часто вони стріляють не по бронетехніці, а по муляжах. Але нагору доповідають, що знищили танк. Бо там нагорі вимагають виключно цього. 

Пояснення просте і теж з радянської армії – нікому (навіть, на рівні комбата) не потрібні доповіді на кшталт: «ціль виявилася муляжем і уражати її було недоречно». Ніхто не хоче бути «білою вороною» у зграї «непереможних путінських соколів». Доповідь про уражену ціль (а не муляж) – це успіх з усіма матеріальними наслідками.  Починаючи від «Альоші» та «Бродяги» і завершуючи Шойгу.

Інший спосіб окозамилювання: наприклад, уражений учора Leopard – сьогодні красиво дорозстрілюється з гелікоптерів – завтра по ньому не менш красиво лупцює САУ, а післязавтра – добиває влучним пострілом в амбразуру якийсь «героїчний снайпер-якут». Таким чином один Leopard одразу перетворюється в чотири. Проплатити фотовідеофіксацію подібних «перемог» не проблема. В долі усі.

Трохи дорожче коштує перетворення якоїсь підбитої БМП-1 на Bradley. Відеомонтажери знають як це зробити. Є ще багато способів окозамилювання. Так, інколи трапляються винятки (на кшталт героїчної битви з танками Leopard, які виявилися тракторами John Deere), але вони лише підкреслюють правило російського «переможного бою».  

Про те, що це вже масова практика в російській армії, говорять нині ледь не в голос. Але з цим ніхто боротися не збирається. Щоб не псувати державне замовлення на статистику перемог. 

Київ не піде по російській «воєнно-грузинській дорозі»

І наостанок про Грузію, яка відчула на собі російську агресію 15 років тому. Саме так визначив це прем’єр-міністр країни Іраклій Гарібашвілі: «Наш головний виклик – завершення цієї окупації. Те, що Росія окупант і була агресором, ми знали і знаємо це давно, знає й весь світ. Ми розробили правильну, мирну політику, яка має привести нашу країну до деокупації наших територій та до остаточного об’єднання».

НАСПРАВДІ, свій грузинський акцент війни в Україні аж ніяк не приховувала цього дня і сама Росія. Так само Медведєв (який в той час був президентом РФ) пише, що «США та їхнім васалам тоді явно не вистачило досвіду. Сьогодні вони знову ведуть чужими руками злочинну війну, намагаючись стерти Росію з лиця землі».

Так само російські «аналітики» переконують, що «тоді війна у Південній Осетії була вигадана з метою виборчої кампанії кандидата від республіканської партії США Джона Маккейна, який програвав тоді Обамі по всім фронтам, крім теми «верховний головнокомандувач» і виборчий штаб тоді вирішив імітувати конфлікт з Росією. Тепер це робить Байден…».

Так само як і тоді визначалася й персональна російська ціль.

Чи вдалося Кремлю остаточно перемогти грузин, сказати важко. Наприклад, коли в Батумі нещодавно прості люди протестували проти заходу в порт круїзного лайнера з росіянами на борту, мер Тбілісі та генсек правлячої партії Каха Каладзе (ексгравець київського «Динамо», якого у великий футбол привів Валерій Лобановський), назвав це «лицемірством»: «Немає жодної проблеми, що росіяни приїхали до Грузії з туристичними цілями – провести кілька годин, витратити гроші…».

Ще у лютому цього року президент України Зеленський задавався питанням: «Грузія – вона за кого сьогодні?».

У травні офіційний Тбілісі, який не підтримав санкції проти РФ, відновив пряме авіасполучення з Москвою.

Вже згаданий прем’єр-міністр Гарібашвілі відкинув також пропозицію ЄС запровадити санкції проти третіх країн, які продовжують вести бізнес з РФ: «Наш товарообіг становить менш як 1 млрд доларів. Це смішно, чи не так? Цей мільярд не може вплинути на російську економіку!». Що ж, офіційний Тбілісі обрав свій «смішний» шлях.

Відома, нині покійна російська опозиціонерка Валерія Новодворська  попереджала грузинів: «ви дочекаєтеся дуже поганих часів, допускаючи це справдження грузинських, точніше російських імперських мрій про те, щоб усі прийшли назад, як бичок на мотузку…».

Мета Москви – зробити так, як в Тбілісі – привести Київ назад по прокладеній 15 років тому «воєнно-грузинській дорозі». Але «грузинська мрія» Путіна  не перетвориться в його «Український вибір». Мрії у нас різні та й вибір відповідно. Хочеться вірити, що у грузинського народу аналогічно.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело