Як «двом Цезарям пощастило померти в один день»

Z-канали  повідомили 15 лютого про відставку командувача Чорноморського флоту Віктора Соколова (займав цю посаду з 14 вересня 2022 року). Це сталося після знищення вдк «Цезарь Куников», але у Шойгу, як завжди, гібридно мовчать з цього приводу.

НАСПРАВДІ, так було і з відставкою попередника Соколова, адмірала Ігоря Осипова, який був командувачем ЧФ РФ з травня 2019 року. (Як пояснювали тоді РИА «Новости», «під час спецоперації недоцільно повідомляти про кадрові перестановки»).

А щодо російського десантного корабля, то фразою дня, безумовно став вислів речника ВМС ЗСУ Дмитра Плетенчука: «Не кожному Цезарю щастить два рази померти в один день». (Саме 14 лютого 1943 року загинув радянський військовий, на честь якого цей корабель було названо).

Українці, які воюють не числом, а вмінням, потроху вирішують завдання демілітаризації Чорноморського флоту РФ, який за два роки повномасштабного вторгнення вже втратив понад 20 суден із понад 70-ти, (включаючи десантні кораблі, підводні човни та флагманський крейсер «Москва»).

Україна нав’язала свої правила морського бою противнику, який значно переважає. Приблизно та сама ситуація і в небі. Про жодне панування окупантів у ньому (хоч українські Повітряні сили слабші за російські Військово-космічні) також не йдеться.

Буквально на очах всього світу зараз відбувається справжня унікальна високотехнологічна українська воєнна спецоперація, а не російська «СВО» у вигляді лобових атак у середньовічному стилі.

Пропаганда стала полігоном для відпрацювання репресій

З російських «передвиборчих» новин головною, безумовно, стало відхилення Верховним судом РФ двох поспіль позовів Надєждіна, який оскаржував претензії до порядку збору підписів для своєї реєстрації як кандидата на пост президента РФ. Те, що надії «хороших русских» на Надєждіна марні, було зрозуміло одразу і не тільки з його риторики щодо війни з Україною.  

Цікавий інший аспект «підписних листів за Надєжіна». Пропагандист Соловйов запропонував органам зайнятися «недобитками», які поставили за нього свої підписи.

НАСПРАВДІ, це дуже симптоматична заява. І навіть не в контексті «таємниці волевиявлення» (про це в Росії взагалі не йдеться), а в розрізі більш системних речей. У статті для Wilson Center відомий публіцист Максим Трудолюбов пише:

–    На певні групи людей навішується ярлик «іноземного впливу», що зрештою призводить до ухвалення законів, які перетворюють словесну критику на офіційні ярлики «іноземних агентів» і кримінальні звинувачення.

–    На країни навішується тавро «недружніх», і внаслідок дій Кремля вони згодом дійсно стають ворожими. Розмови путінських пропагандистів про невизнання Росії Заходом втілилися в реальність. І тепер Росія, а найчастіше і її народ, сприймаються на Заході як небезпечні чужинці.

–    Слоган «Можемо повторити» фігурував багато років до 2022-го. Але тоді він означав гордовите попередження, що Росія відповість на нову можливу агресію, а зараз це вже зовсім інше.

–   При погляді збоку здається, що цю логіку неможливо сприймати навсправжки. Її відірваність від реальності надто очевидна. Але це справжня велика брехня, яка необхідна її авторам для виправдання жорстокості своїх дій. Вона також ефективна для того, щоб їхні погрози, наприклад, застосувати ядерний арсенал звучали переконливіше.

«Кремлівська пропаганда служить вже не просто набором наративів, а й полігоном для відпрацювання репресивних законів і політики. Те, що починається як слово, часто закінчується як примус», – підсумовує Трудолюбов.

Чи скасують у РФ до 22 квітня Канта?

Висловлювання калінінградського губернатора Аліханова  про німецького філософа Іммануїла Канта на з’їзді Російського товариства політологів активно цитувалися цього тижня. Путінський чиновник звинуватив мислителя (який жив у XVIII столітті) в тому, що «сьогодні, у 2024 році, ми маємо сміливість стверджувати, що не тільки Перша світова почалася з роботи Канта, але і нинішній конфлікт в Україні почався там же… Ймовірно Кант поставився б до такої перспективи з жахом. Але річ у тім, що в сучасному західному світі та він, і його філософія виявилися захопленими героями іншого уродженця Кенігсберга – Ернста Теодора Амадея Гофмана… Усі ці мишачі королі, король бліх, інші злі чарівники… поводилися б напевно приблизно так само, як Урсула фон дер Ляйєн, Борис Джонсон, інші наші сусіди на Заході».

НАСПРАВДІ, ця дичина примусила мешканців Калінінграду (де місцевий університет має ім’я Канта) навіть вийти на вулиці з плакатом «Кант – наш! Ні ксенофобії та вандалізму». (Нагадаємо, Кант народився, працював і помер 12 лютого 1804 року в Кенігсберзі. В 1945-му місто передали СРСР, а 1946-му перейменували на Калінінград).

«Кант перекинувся б у труні, якби дізнався, що винен у війні в Україні», «Може написати докторську на тему «Вплив Канта на СВО», «Канте, досить колупати наші дороги, підвищувати на все ціни, вирубувати дерева, спотворювати місто, забудовувати узбережжя!» – коментували калінінградці у соцмережах.

Мимоволі згадується фраза з роману Булгакова «Майстер і Маргарита»: «Взяти б цього Канта та роки на три в Соловки!». До речі, у 2018 році на його честь мало не назвали місцевий аеропорт. Мешканці проголосували «за», але проти були депутати Держдуми, а начальник штабу Балтійського флоту віцеадмірал Ігор Мухаметшин взагалі назвав філософа «зрадником батьківщини». Пам’ятник Канту поряд із корпусом університету невідомі облили фарбою. Два роки тому ФСБ заборонило в’їзд до Калінінграда голові міжнародного Товариства друзів Канта та Кенігсберга Герфріду Хорсту.

Щодо Аліханова (з його особистою образою на Канта і Захід через те, що з грудня 2022 року він перебуває під міжнародними санкціями), то «це був конгрес російських політологів, такий напівпропагандистський захід. І звернення Аліханова було не до них, а до адміністрації президента. Основна ідея доповіді – Захід поганий, договори не виконує. Це просто демонстрація лояльності до адміністрації президента, мовляв, я освоїв дискурс, стежу за промовами президента», – вважає колишній викладач філософії університету імені Канта, кандидат філософських наук Дмитро Полянський. Цікаво, що Путін, перебуваючи в Калінінграді 25 січня цього року, висловився прихильно щодо Канта: «Він — фундаментальний мислитель. Звичайно, його заклик жити своїм розумом актуальний і сьогодні». 

А щодо самого Канта, то у своєму знаменитому трактаті «До вічного миру» він писав:  

–    «Жоден таємний мирний договір не може вважатися дійсним, якщо в ньому мовчазно зарезервовано питання для майбутньої війни»

–  «Жодна незалежна держава, велика чи мала, не може переходити під владу іншої держави шляхом успадкування, обміну, купівлі чи дарування»

–    «Жодна держава не повинна силою втручатися у конституцію чи уряд іншої держави»

–    «Жодна держава не повинна під час війни допускати такі акти ворожнечі, які б унеможливлювали взаємну впевненість у наступному мирі, такі як: використання вбивць, отруйників, порушення капітуляції та підбурювання до державної зради у супротивній державі».

Такий Кант із такими закликами «До вічного миру» Росії, звісно, не потрібен. До речі, 22 квітня цього року відзначатиметься 300-річчя з дня народження філософа. Цікаво, чи скасують остаточно до цього часу Канта у РФ?

Що чекає на «обмежений контингент російських військ» в Україні

35 років тому, 15 лютого 1989 року, завершилося виведення радянських військ з Афганістану. За всієї різниці з сучасною війною Росії проти України, напрошується багато паралелей. 

Наприклад, Москва, пояснюючи введення військ, тоді постійно посилалася на статтю Статуту ООН, яка нібито надавала право СРСР «відгукнутися на неодноразові прохання афганського уряду про допомогу». А попередник Небензі в ООН Чуркін свого часу також махав якимось папірцем «за підписом Януковича з проханням до Путіна ввести війська до України».

Тоді був «обмежений контингент радянських військ в Афганістані», зараз «спеціальна воєнна операція». Тоді були «душмани», а зараз «бандерівці та неонацисти». Тоді були «воїни-інтернаціоналісти». Зараз – «визволителі». І тоді, і зараз родичам загиблих «визволителів-інтернаціоналістів» рекомендовано мовчати і не здіймати галас.

Тоді Брежнєву не сподобався керманич Афганістану (Амін), і його замінили на свого ставленика (Кармаля). Саме це зараз намагається зробити і Путін в Україні. 

Обидві війни супроводжує тотальна брехня «воєнкорів». Якщо раніше це був Лещинський (якого у військах називали «казкарем»), то зараз це різноманітні «сладкови». Тоді радянським солдатам розповідали про те, що вони «захищають південні рубежі батьківщини від американського імперіалізму». Тепер вже російським витлумачують, що вони захищають від нього кордони західні. І тоді й зараз «американці планували розмістити тут свої бази та ядерні ракети, а ми їх випередили. Ще б трохи, і було б запізно».

Подібного можна знайти ще багато. Але кінець російської армії в Україні буде такий же безславний, як і радянської в Афганістані.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело