Сьогодні у нашому випуску рубрики «Ойкономія: християнський погляд на економічне життя» продовжуємо знайомитися з явищем анімалотерапії, зокрема, розглянемо приклад каністерапії, який реалізується в Україні.

У попередньому випуску нашої рубрики ми говорили про такий феномен, як анімалотерапія, що полягає у взаємодії з тваринами, що сприяє фізичному та психологічному зціленню. Зокрема, ми зупинилися на тому, як такий підхід нагадує нам про взаємозв’язок людини з Божим створінням. Сьогодні пропонуємо вашій увазі конкретний приклад такої діяльності, а саме – здійснення в Одесі каністерапії, тобто терапії за участю собак. Про свій досвід в інтервʼю для ватиканських медіа розповідає Олена Величенко.

Олено, розкажіть нам, будь ласка, про себе та свою професію.

Я народилася та жила в Херсоні. Моєю дитячою мрією було створити великий кінологічний центр, куди могли б приходити дорослі та діти зі своїми собаками, або діти, які взагалі не мають собак, але хочуть навчитися правильному спілкуванню з ними. А також діти й дорослі, які могли би навчитися правильно виховувати свого собаку або навчати якимось трюкам послуху. І я створила такий центр завдяки підтримці однодумців та друзів, в якому ми працювали, мріяли, будували плани, але потім почалося повномасштабне вторгнення, і нам довелося закрити його. Коли ми переїхали до Одеси, то ми тут, скажімо, продовжили цю свою діяльність. Нас почали запрошувати різні благодійні фонди, бібліотеки. Так, ми їздимо до дітей в бібліотеки, де діти для собак читають. Коли ми почали викладати пости з відео наших заходів на сторінках в соцмережах, нам зателефонували з Карітасу Одеси, запропонували приїхати познайомитися. І так почалася наша співпраця, і я дуже рада, що ми маємо змогу співпрацювати з Карітасом. Коли я вперше туди їхала, я дуже хвилювалася, тому що в мене був досвід спілкування з однією дитиною з ментальною інвалідністю, а тут йшлося про групу з восьми чи десяти дітей. Це був мій перший досвід спілкування з більшою аудиторією. Але все пройшло чудово. Були дітки ВПО з Херсону, з мого рідного міста. Я познайомилася з мамами цих діток, і це дуже важливо, коли не тільки дитина, але й мама може відпочити та отримати якесь задоволення та емоційне розвантаження від спілкування з собакою, бо в більшості випадків піклування про дитину з інвалідністю лежить на плечах матері. Й там було багато мам, які теж спілкувалися з нашими собаками, розповідали історії свого переїзду в інше місце. Для мене це був прекрасний досвід, і я дуже радію цією співпрацею з Карітасом.

Розкажіть, будь ласка, що собою являє каністерапія?

Каністерапія – це метод психосоціальної та фізичної реабілітаційної допомоги за участю спеціально відібраних та навчених собак. Вона дає людям можливість отримати психофізіологічну допомогу, яка полягає в тому, що взаємодія з собаками нормалізує роботу нервової системи, знімає артеріальний тиск, знижує рівень психологічного стресу, тривожність та багато іншого, де вона може бути корисною.

А як відбувається підготовка собак, які собаки залучаються до каністерапії? Ви ж казали, що їх відбирали. Чи є якісь критерії відбору?

Так, собака для каністерапії не може бути агресивним до людей, до інших тварин. Він повинна йти на контакт, бути емоційно стабільним і ми відбираємо саме таких собак і їх навчаємо. Чим більше в арсеналі собаки є трюків або вправ, тим краще. Бо дітям дуже цікаво погратися з собакою, подивитися якісь навички. Відповідно, в каністерапію йдуть собаки, які отримують задоволення від спілкування з людиною, яким додаткове стимулювання для цього не потрібно.

Яким чином війна в Україні впливає на поведінку собак загалом і зокрема, тих, яких ви залучаєте до каністерапії?

В поведінці наших собак майже нічого не змінилося, тому що ми відбираємо собак, стійких до стресу, які можуть та будуть витримувати дуже великі психологічні навантаження. Тому наші собаки не реагують ні на обстріли, ні на вибухи. Собака працює завжди з радістю, завжди йде на контакт з дитиною. Наприклад, собаки розуміють, що ми складаємо наше обладнання, яким микористуємося на заняттях. І коли вони розуміють, що ми їдемо до дітей або до дорослих і вони будуть зараз працювати, це в них викликає неймовірне щастя. Це потрібно бачити. Вони дуже задоволені, вони хочуть їхати, вони застрибають в автомобіль. Тому поведінка наших собак не змінилася, але загалом собаки зараз дуже дуже бояться, як і всі тварини. Вони дуже бояться цих вибухів, пострілів. І ми нічого з цим не можемо зробити. Ми всі сподіваємося, що скоро настане мир.

 

Як змінюється поведінка собак після взаємодії з дітьми?

Собаки сплять! Собаки сплять, тому що дуже виснажені, бо вони викладаються. Вони розуміють, що треба викладатися. Дуже часто, коли їдеш, наприклад, до інклюзивного осередку, то часто дуже багато переймаєш на себе. Каністерапевти дуже часто приймають на себе якісь там особисті обставини, які спіткали ту чи іншу родину. А собака зчитує наші емоції, наш стан. І, коли, наприклад, я починаю трошки нервувати, то собака теж це все відчуває, і навіть якщо це може і не показує, але це виснажує його. Тому після таких занять собаки сплять, відпочивають.

Олено, повертаючись до головної мети каністерапії, розкажіть нам, які зміни ви помічали в дітях після ваших терапевтичних зустрічей?

Після наших сеансів діти залишаються дуже задоволені. Вони роблять фото, вони гладять, обіймають собак, наших терапевтів, вони завжди питають, коли ми наступного разу приїдемо? В мене був такий випадок, коли в мене зламалася машина, і коли я їхала громадським транспортом в Одесі, зайшла дівчинка з татом і вона посміхається, через увесь трамвай починає мені махати рукою. Я впізнаю, що це Катюша з Карітасу, з інклюзивного центру. Вона майже не говорить, але все розуміє. Вона була всього на одному занятті в мене, але через три або чотири місяці мене впізнала. І це так приємно, коли ти розумієш, що ти подарувала дитині або дорослий людині якусь частинку добра.

Дивлячись в майбутнє, окрім тих моментів радості, частинки добра, про які ви тільки згадували, які риси характеру в дитині здатна розвинути каністерапія і спілкування з собаками?

Діти стають більш впевненими в собі. Багато хто з дітей почувають себе самотнісм. Особливо зараз, в наші часи, коли в тебе були друзі, якесь своє оточення, а тебе виривають з цього оточення, ти приїжджаєш в інше місце. Дуже важко! Я по собі це знаю, що це важко… Важко починати все спочатку. Важко шукати нових друзів, знаходити якесь нове спілкування. Тому діти завдяки нашим заняттям стають більш активними, знаходять друзів. В нас є командні ігри за участю дітей та собак, в яких діти починають більшу комунікацію між собою. Тому тривожність та депресія відходять кудись на інший план.

Загалом, чим для вас є успішність у вашій діяльності і як ви її відчуваєте?

Якщо я зможу допомогти комусь стати більш щасливим, я буду дуже задоволена. І я бачу ці щасливі оченята дітей, навіть дорослих. Дуже часто я бачу щасливі очі, які потім питають: коли? Коли ж ви ще приїдете? Коли ми ще побачимось? Також коли ми зустрічаємося десь в місті з цими дітьми, і вони тебе впізнають, вони завжди питають: «Коли ж, коли ви до нас приїдете?». І я розумію, що ми на правильному шляху, і ми все робимо правильно. І це мене дуже надихає.

Крім співпраці з Карітасом, у вас є власний кінологічний центр. Як у зв’язку з війною змінилась ваша діяльність?

До війни це були більше такі запити на послух, а зараз більш, може, корекційні такі, бо багато собак бояться пострілів, бояться всього того, що відбувається, тих звуків, які зараз ми можемо почути, на жаль. Тому більш така корекційна робота зараз проводиться з поведінкою.

Який досвід з проведення каністерапії після початку війни вам найбільше запам’ятався?

У нас є такий простір «Вільна». До цього ми до дітей їздили, а там є денний центр і вони нас запросили, кажучи: «Приїдьте, в нас є бабусі». Ми є досвіду не мали, але думаю, можемо спробувати. І якщо спочатку я туди їхала, думачи: «Боже, куди я їду? Що ж це буде?». Але вони тепер такими моїми подружками стали, вони мені телефонують, щось питають, у однієї собачка, а в іншої кіт… Вони кажуть, що діти поїхали, коли це повномасштабне вторгнення почалося, й спілкування такого нормального не стало. І вони кажуть нам, що їм так не вистачає цього спілкування. Коли а поверталася звідтіля, я зрозуміла, що вони дійсно були щасливі від цього спілкування з собаками. Це був прекрасний досвід.

А як організована каністерапевтична робота з людьми похилого віку?

Ми коли їхали, то думали, що спробуємо разом зробити якийсь декупаж, або щось таке, щоб їм там на згадку лишилося. Але вони стільки ставили питань, вони нас не відпускали. Ми замість години там були в них майже дві. Ми не робили нічого, ніякого декупажу, нічого, що ми планували, бо це були питання, питання, питання… І вони розповідали щось своє. Вони розповідали, що там загинула киця, наприклад, улюблена десь у Донецьку чи ще щось подібне. Було важко це все слухати. Важко, але ми дуже довго спілкувались. Це було щось більше. Потім після спілкування вони тримали на руках цих собак. Вони насолоджувались відчуттям дотику, коли гладили собак та робили фото, які дехто потім викладав на своїх сторінках у соціальних мережах. Вони мені і зараз дзвонять та питають, коли ми приїдемо, та чи буде ще щось таке.

Чи Ви раніше стикалися з досвідом каністерапії для літніх людей?

Коли я була в Чернівцях в терапевтичному таборі, приїжджали поляки проводити тренінг, і вони показували відео з лікарні в Польщі, де літні люди, майже всі з хворобою Альцгеймера. Там я побачила чудові результати такої терапії. Коли людина, наприклад, не пам’ятає колір, а завдяки собаці, вони, граючись, намагаються пригадати, який колір це є або ще щось, і літня людина це робить з задоволенням, бо робить це все разом з собакою. Є дуже багато різноманітних вправ, але зараз в нас у Херсоні, на жаль, знищено все наше обладнання, яким ми користувалися для цього. Але ми зараз потрошечки будемо це все відтворювати.

Джерело: Vatican News

 

Джерело