Допомога ближньому — це не лише обов’язок, а й шлях до зцілення власної душі. Сьогодні, коли війна щодня приносить нові випробування, діяльність благодійних організацій стає справжнім «материнським обличчям» Церкви. Про еволюцію служіння, роботу з родинами загиблих, паліативну допомогу та розбудову парафіяльних осередків в ефірі радіо «Дзвони» розповів о. Володимир Чорній, директор «Карітасу»  Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ та синкел у справах соціального служіння Архієпархії.

 — Отче Володимире, cьогодні хочемо поговорити про служіння, допомогу ближньому та ті ініціативи, які реалізовує «Карітас» на Івано-Франківщині. Розкажіть, будь ласка, якою є сьогодні мета «Карітасу» у нашому регіоні, якою є її місія, і чи вона змінилася за останні роки?

Місія «Карітасу» не змінилася, тільки змінилися виклики, на які нам потрібно відповідати. В перші роки заснування нашого «Карітасу» це була благодійна їдальня, яку заснував Владика Микола Сімкайло, тоді ще як настоятель Катедрального собору. Церква бачила ту потребу, і з благословення наших єпископів був заснований «Карітас», і ми почали годувати наших людей, які потребували того обіду, тієї їжі.

Після цього ми побачили, що ці люди переставали приходити до благодійної їдальні, вони були немічними. Отже була започаткована праця домашньої опіки, а після цього зрозуміли, що потрібна також і медична допомога, тобто паліативна допомога. І певна річ, що ці напрямки розвивалися своєрідно. Ми бачили ту потребу в розвитку цих структур, а на даний час продовжуємо: маємо і домашню опіку, і виїзну паліативну паліативну допомогу і навіть перший в мережі Карітас України стаціонарне відділення паліативної допомоги.

З початку війни у 2014 році, а особливо з початку повномасштабної війни перед нами постали виклики, які раніше були можна сказати невідомі. Це праця з родинами вбитих, яких раніше ми не мали і не було цієї потреби. А праця з родинами вбитих, вона вимагає дуже великого ресурсу. Я не маю на увазі тільки матеріального, грошового ресурсу — не кожна людина, не кожний психолог, не кожен працівник може працювати з цими людьми так, щоб не нашкодити. Тож спершу було необхідно підготувати персонал, який може працювати з даними категоріями населення. 

Ми побачили тут проблему дітей. Родини вбитих — це особливий і надзвичайно чуттєвий напрямок. Коли ми починаємо працювати з дітьми, які пережили втрату і не можуть її прийняти — це особлива категорія, яка потребує нашої допомоги та підтримки. 

Раніше ми не працювали з ветеранами, отже це знову новий виклик. Вони також потребують нашої опіки та присутності Церкви, найперше — духовної підтримки. Певна річ, що в цьому напрямку ми також працюємо. Знову ж таки, потрібно підготувати відповідний персонал. Ветерани часто приймають допомогу тільки зі свого середовища, тому необхідно знайти ветерана, який може організувати підтримку за принципом «рівний рівному», щоб до нього було довір’я. Це особливий виклик для нас, для «Карітасу» та для нашої Церкви. 

Окрема категорія людей, які потребують допомоги — родини безвісти зниклих. Тобто спектр праці, який був раніше, доповнився викликами війни. «Карітас» старається бути поруч із цими людьми і згідно з Євангелієм відповідати на запити часу. Також розширився наш штат. Якщо до війни у нас було 30–40 працівників, то зараз їх — 100, а в пікові періоди на початку повномасштабного вторгнення наданням допомоги займалося до 150 людей.

Допомога військовим, ветеранам, загиблим, зниклим безвісти та їх родинам

Парафіяльний «Карітас»: бути ближче до людей

З благословення Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського Владики Володимира Війтишина ми повинні стати ще ближчими до людей. Отже, працює не тільки архієпархіальний «Карітас» — ми стараємося створювати парафіяльні осередки. Вони знаходяться безпосередньо в громадах, і люди там мають більше довір’я до своїх, аніж до фахівця, який приїжджає з Івано-Франківська. Потрібен час, щоб виникла довіра до незнайомої людини, нехай вона і висококваліфікована.

Тому на даний час ми маємо мережу «Карітасів» Івано-Франківської Архієпархії: було 21, зараз уже 22, і ще декілька парафіяльних осередків перебувають у процесі реєстрації. Владика поставив за мету, щоб у кожній територіальній громаді, у зв’язку з децентралізацією, був парафіяльний «Карітас», який міг би постійно відповідати на виклики часу.

Певна річ, соціальне служіння необхідне в кожній парафії. Ми не кажемо, що наші священики чи парохи не працюють у цьому напрямку, але ця робота не була системною. Наше завдання — систематизувати цю працю та дати можливість людям допомагати одне одному. Це дуже важливі аспекти. У парафіяльній раді мають бути люди, яких ми навчаємо реагувати на виклики сьогодення. Вони повинні дбати про своїх самотніх мешканців, про дітей, ветеранів та родини загиблих. Так ми стаємо ближчими до потреб нашої парафії та нашої Церкви. Це для нас особливий акцент. Цього року, отримавши благословення від Митрополита, ми обрали 10 парафій, куди будемо виїжджати для більш поглибленого заснування соціального служіння. Будемо навчати людей, щоб вони могли бути якомога ближчими до тих, хто потребує допомоги.

Медичний центр у Войнилові

Також ми відкрили медичний центр у Войнилові. Це був своєрідний виклик, бо ми розуміли, що одинокі люди, особливо по селах, живуть у дуже важких умовах без жодної підтримки. Іноді вони помирають у жахливих обставинах. Медичний центр — став одним із перших у мережі «Карітас України», де ми надаємо не лише соціальну, а й медичну допомогу. Маємо ліцензію від МОЗ для надання  спеціалізованої медичної допомоги, а також  і від  Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками, щоб мати можливість надавати знеболення, щоб створити комфортні умови для людини. Послугами медичного центру з початку грудня 2024 року лише у стаціонарі скористались понад 200 осіб. На даний час він повноцінно функціонує: працює як стаціонарна паліативна допомога, так і виїзна мобільна паліативна допомога. Лікарі та навчений персонал допомагають важкохворим  людям.

Мобільна паліативна допомога

— Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей медичний центр: хто саме може туди звертатися і як він функціонує?

До нашого центру можуть звертатися різні люди. Щодо безкоштовної основи в межах державного фінансування — це особи віком 65+, там є певні критерії щодо діагнозів, за якими держава оплачує перебування. Але є і винятки. Наприклад, якщо людина паралізована після інсульту, але їй ще немає 65 років. У таких випадках ми шукаємо фінансування самостійно, адже не можемо відмовити людині в допомозі.

Також є виклики, пов’язані з вимушено переміщеними особами. Багато хворих людей звертається до нас, бо їх ніхто не приймає, а повертатися їм нікуди. Наприклад, на самому початку наш медичний центр функціонував як прихисток для ВПО. Тоді за кошти донорів ми евакуювали людей із Красногорівки та з-під Покровська. Це люди віком 80+, які не завжди підпадають під критерії МОЗ (вони не паралізовані, але мають деменцію чи інші старечі розлади). Ми не можемо їх виселити — їм немає куди йти, і в такому віці їх навряд чи хтось забере. Тому вони залишаються у нас, і ми ними опікуємося.

Ми бачимо виклик, про який казав Блаженніший Святослав: найближчими роками наша країна матиме найбільшу кількість людей з інвалідністю. Це наші Воїни, наші Герої, які зараз перебувають у госпіталях, але згодом потребуватимуть подібного прихистку. Другий виклик — це люди похилого віку, діти яких виїхали за кордон, залишивши батьків одинокими. Зараз ці старенькі ще можуть себе обслужити, але згодом вони потребуватимуть стаціонарної паліативної допомоги. Тому наша Архієпархія поставила акцент на необхідності такого медичного центру, де ми могли б прийняти людей, навіть немічних священиків. На даний час один священник якраз перебуває у нас і отримує медичну, соціальну та духовну підтримку.

Цим і відрізняється наш центр. Ми надаємо не лише медичну чи соціальну допомогу, а й духовну. Там постійно присутній капелан. Людям набагато легше прийняти дійсність, у якій вони опинилися, коли поруч є священик, Церква і Господь Бог. Місцеві жителі сприймають присутність священика дуже особливо — вони стають спокійнішими у своїх болях і терпіннях, коли вони разом з Богом. Те саме стосується військових: наразі у нас перебувають троє ветеранів. Ми бачимо в цьому перспективу і стараємося відповідати на потреби часу.

Діяльність Медичного центру Карітасу у Войнилові

«Карітас» — це рука спасіння для кожного християнина

Я хочу, щоб люди зрозуміли: «Карітас» — це не тільки благодійна допомога. Це місце, де можна виявити милосердя і вповні реалізувати себе як християнина. Ми є християнами не лише тому, що охрещені чи ходимо до сповіді та на Службу Божу, а тому, що маємо поводитися відповідно. У Святому Письмі чітко сказано, про що Господь нас запитає: «Я був голодний — ви мене нагодували, я був одинокий…». Іноді ми упускаємо це з виду, а «Карітас» дає можливість конкретно допомогти людині. Ти знаєш, кому і на що даєш, і це допомагає зцілити власну душу.

Наш Блаженніший якось розповідав притчу про багача і Лазаря. Коли багач помер, він просив змочити йому уста, а Блаженніший зауважив: цей чоловік усе життя мав перед собою руку Лазаря, який просив допомоги. Ця рука Лазаря — і є рука спасіння для кожного християнина. «Карітас» в Івано-Франківській архієпархії не просто щось забирає у вас, а дає вам вічність, надію та можливість реалізувати себе.

— Як люди можуть долучитися до ваших ініціатив: благодійної їдальні, медичного центру чи паліативної допомоги? Як вам допомогти?

Є різні можливості. На нашій сторінці завжди вказані рахунки для перерахування коштів. Також можна прийти до будь-якого греко-католицького храму нашої Архієпархії. Кожного року в М’ясопусну неділю проводиться збірка для благодійної їдальні. Ви можете сказати священику, що хочете пожертвувати на конкретний напрямок: для дітей, ветеранів, медичного центру чи їдальні. Людина, яка хоче допомогти, завжди знайде таку можливість.

ПОСИЛАННЯ НА ФЕЙСБУК-СТОРІНКУ КАРІТАСУ 

Благодійна їдальня: вчора і сьогодні

— Дуже цікавою є діяльність вашої благодійної їдальні, адже вона вже дуже багато років функціонує. Розкажіть, будь ласка, хто є її основними відвідувачами сьогодні?

Кожна людина, яка користується їдальнею, має договір із «Карітасом» та надає відповідні документи. Це довідки про дохід та результати обстеження територіальним центром соціальної опіки міста Івано-Франківськ. Якщо дохід нижчий за мінімальний — ми надаємо допомогу. Крім того, ми годуємо людей без постійного місця проживання, які не мають документів, але проходять через нашу нічліжку.

На початку повномасштабного вторгнення ми видавали до півтори тисячі обідів щодня. Це було дуже важко, але ми мали підтримку закордонних донорів. Зараз їх залишилося дуже мало. Частину фінансування виділяє місто, частину — збирає Архієпархія під час щорічної акції на парафіях. Кожна людина має особову справу, і іноді ми допомагаємо не одній особі, а цілим сім’ям. З часів пандемії ми почали видавати їжу в ланчбоксах, щоб люди могли взяти обіди і для своїх немічних родичів. Це реально перевірені люди, які потребують підтримки. Певна річ, якщо хтось прийде просто з вулиці і попросить їсти — ми не відмовимо, якщо є така можливість.

Благодійна їдальня Карітасу

— Алгоритм допомоги їдальні такий самий — задонатити через соцмережі?

Так. Або залишити пожертву в скриньках біля самої їдальні чи в наших храмах. Жоден священник не відмовиться передати цю допомогу.

Особисте покликання

— Насамкінець, отче, хочу запитати: що особисто для вас означає служіння в «Карітасі»?

Коли у 2005 році Владика Микола Сімкайло став Єпископом і переходив до Коломиї, мені запропонували стати директором «Карітасу». Тоді я думав, що це ненадовго: країна стала незалежною, бідних ставатиме менше і потреба в такій організації зникне. Але з часом я зрозумів, що бачити потребу інших — це обов’язок кожної людини, це те, що нас рятує і робить людьми. Ця потреба ніколи не зменшиться.

Для мене робити добро — це покликання як християнина і священника. Робити добро насправді важко, завжди є спокуса цього не робити або знайти виправдання. Моя місія як директора та синкела — донести до людей: ніхто нам не допоможе, якщо ми не будемо допомагати собі самі. Ми маємо величезний потенціал, і війна це доводить. Навіть на рівні парафії: у кожній громаді є лікар чи медсестра, які можуть виділити кілька годин, щоб послужити ближньому. Є вчителі на пенсії, які можуть займатися з дітьми. Іноді вони самі потребують відчуття того, що вони потрібні. Дати людям можливість чинити це добро — обов’язок нашої Церкви та кожного священника. Ми маємо делегувати це милосердя.

Те, що відкриваються парафіяльні «Карітаси», для мене велика радість. Це свідчить про те, що ми змогли виховати наше духовенство в цьому дусі. Деякі з цих осередків настільки самостійні та перспективні, що я щиро дивуюся їхнім успіхам. Мотивувати духовенство та давати людям можливість чинити милосердя — це мій пріоритет. Тоді добра буде більше, а сліз — менше. Це мій заряд для служіння.

— Що б ви хотіли сказати тим людям, які, можливо, ще не знайомі з діяльністю «Карітасу», або хочуть долучитися до вашої місії — творити діла милосердя?

Я хочу закликати кожну людину мати відкриті очі. Просто побачити того, хто поруч. Іноді людям потрібні не гроші чи фізична праця, а просто посмішка та підтримка, особливо в час війни. Наше завдання — дати можливість Христові діяти через нас, через нашу любов і жертву. 

— У Бога немає інших рук, окрім наших.

Це правда. Пригадую, як Владика Софрон Мудрий побачив розп’яття без рук. Священники казали, що треба віддати його на реставрацію, а Владика відповів: «Ні, це твої руки». Він також казав, що «Карітас» — це материнське обличчя Церкви. Я ж додаю, що архієпархіальний «Карітас» — це батьківське обличчя нашого Архієпископа, а парафіяльний — батьківське обличчя пароха. На кожній парафії люди мають бачити це обличчя Церкви, яка обіймає, супроводжує та допомагає.

Розмовляла Марія Іванців

для Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело

Друк / PDF