У Душанбе, столиці Таджикистану, його розподілили до Пянжського прикордонного загону на кордоні з Афганістаном. Так і розпочалася кількарічна служба Олександра у чужій, ворожій місцевості поряд із небезпекою. За його згадками, майже увесь підрозділ прикордонників складався з українців. «Кордон тримається на українцях», – жартували офіцери-земляки.

Головним завданням групи Дрогіна був супровід колон із забезпеченням, патрулювання кордону, швидке висування на допомогу блокованим ворожим вогнем союзним військам. Крім того, на гелікоптерах його підрозділ протидіяв проходу афганських партизан з території Пакистану.

Після демобілізації, у лютому 1984 року, Олександр повернувся додому та продовжив працювати на «Азоті». У 90-х започаткував ремонтно-будівельну фірму, яка невдовзі вийшла на міжрегіональний рівень.

Він згадує, що під час урочистостей та зустрічей з нагоди Дня прикордонника і річниць від дати виведення військ з Афганістану лунали гасла «служу радянському союзу», «служу росії» завжди йшлося про недаремність «інтернаціонального боргу».

«Для мене це було неприйнятно, адже я себе вважаю українцем. Тому вирішив обмежити спілкування з цими людьми. Вони намагалися захистити себе від гіркої реальності – «союзу» більше немає, а та війна була нікому не потрібна», – каже Олександр та додає, – «Нам не варто було вторгатися до чужої країни. Та війна, як і будь-яка інша, була вкрай жорстокою. До мене доходили чутки про військові злочини радянських військ проти афганців».

Із початком АТО його син Сергій став питати про війну, цікавився аспектами бойової служби в Афганістані. Як будь-який батько, що пізнав справжнє обличчя війни, усіляко відмовляв сина від цього кроку.

Втім, попри вмовляння Олександра, Сергій вступив до лав 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». У 2019 році на горлівському напрямку рашистський снайпер смертельно поранив сина, якого поховали у рідному Сєвєродонецьку.

«Сергій не був створений для війни. Він був щирим, добрим, мабуть занадто добрим», – згадує полеглого сина батько.

До Олександра приїжджали побратими сина, вони багато говорили про війну та обставини загибелі хлопця. Серед побратимів з «Айдару» був «афганець», син якого був близьким другом загиблого Сергія.

Саме цей «афганець» зателефонував Олександру вранці 24 лютого 2022 року та запитав його, що він робитиме. «Треба йти», – відповів він та розпочав шукати можливість мобілізуватись. Це вдалось завдяки підрозділам 79 ОДШБ, які увійшли до Сєвєродонецька.

Так у 59 років Олександр змінив рід військ з прикордонних на десантно-штурмові. Через кілька днів він вже зі зброєю у руках облаштовував «секрети», «дозори» вздовж доріг, звідкіля очікували появу ординців, а також займався контрдиверсійною діяльністю у прилеглій лісовій зоні.

«Тоді, у перші дні війни, я був переконаний, що це все ненадовго. Але коли побачив у новинах як палає Київ, зрозумів, що це вже не дитячі забавки. У Сєвєродонецьку нас постійно крили градами», – згадує він.

Через місяць бригада була відведена на ротацію до Миколаєва, а потім знов вирушила на схід, де взяла участь у боях поблизу Бахмуту, Лиману, Ямполю, Тернів.

22 квітня під Зарічним, що на Донеччині, відділення Олександра вступило у запеклий бій з окупантами. Відстань до ворожих позицій подекуди сягала 20 метрів, а бої точилися по різні боки однієї вулиці. У тому бою його побратимам вдалося підбити з реактивного гранатомета БТР та добряче «насипати» з підствольного гранатомета по російській піхоті, яка використовувала улюблену тактику: гнати перед собою мобіків з так званої «лднр», а позаду йшли морпіхи рф.

Під час бою Олександр отримав поранення у ногу та був госпіталізований. Спочатку до лікарні Краматорська, а потім і до харківського шпиталю. Після одужання його намагались залишити у тиловій частині, однак чоловік наполіг на бойовому відрядження до спекотного Курахового.

Там він і завершив свою службу та був демобілізований за віком. Зараз Олександр з дружиною мешкає у Києві та чекає на визволення Луганщини.

«Я зобов’язаний повернутись до Сєвєродонецька, адже там похований мій син», – каже він.