Манченко Михайло Григорович
Михайло Григорович Манченко народився 25 жовтня 1937 року в селищі Манченки Харківської области. У 1964 році закінчив Харківський радіотехнічний технікум, за спеціяльністю — радіотехнік. Чимало років пропрацював у тресті “Електропівденмонтаж” інженером. Побував у численних відрядженнях на багатьох будівництвах СРСР і в закордонних країнах (Індії, Ємені, Кубі та ин.). Про це — його спогади, які автор почав писати в сімдесятирічному віці.
Як краєзнавець Михайло Манченко досліджує історію свого краю, написавши й видрукувавши разом зі спогадами “Романтик мимоволі” дослідження “Історію селища Манченки. Люди. Події. Факти” (Харків: Глас — Майдан, 2019). “Від Покотилівки — у світ широкий, або Робота у тресті “Електропівденмонтаж” — ще одна книжка автора.
Читати книгу “Історія селища Манченки. Люди. Події. Факти” (Харків: Глас — Майдан, 2019) онлайн можна буде після її публікації в Інтернеті 21.05.2024.
Завантажити книгу “Історія селища Манченки. Люди. Події. Факти” (Харків: Глас — Майдан, 2019) у форматі pdf можна буде після її публікації в Інтернеті 21.05.2024.
Читати книгу “Романтик мимоволі” онлайн можна буде після її публікації в Інтернеті 21.05.2024.
Завантажити книгу “Романтик мимоволі” у форматі pdf можна буде після її публікації в Інтернеті 21.05.2024.
ЩИРО, СХВИЛЬОВАНО, ГРАНИЧНО ЧЕСНО
Автор спогадів Михайло Григорович Манченко − людина з великим життєвим і трудовим досвідом (аж 57 років стажу, а пенсії, до речі, – пшик!), що дитиною пережила воєнне лихоліття й добре знає будні й свята української сільської глибинки, а також великого мегаполіса, насамперед Харкова, середини ХХ й початку ХХІ століття, спеціяліст високого класу, котрий поїздив світом та побував у робочих закордонних відрядженнях у багатьох країнах (на Кубі, в Індії, Іраку, Ємені).
Як редактор я працював із автором над книжкою, по-своєму унікальною, понад чотири роки, і ось нарешті настала пора її видавати. Звісно, за цей час ми добре зазнайомилися з Михайлом Григоровичем: мед-пиво пили, хліб-сіль разом їли, над редактурою пріли, спільно хворіли й здоровіли, через невдачі горювали, з успіхів раділи – одним словом, пуд соли вже з’їли (попрохав мене, до речі, відредагувати рукопис один із героїв цього видання поет Костянтин Маковійський – ґречно йому дякуємо!). Перше, про що слід сказати: пан Манченко – великий трудяга, до того ж не лише у своїй професії (це добре описано в книжці), але й у житті, причому талановитий трудяга. Ось із «фізика» (читай: технаря) людина перетворилася ще й на «лірика» (читай: мемуариста), почавши писати спогади в сімдесят років, проте ж не лише спогади, але й історію селища Манченки, яке понад триста сорок три роки тому заснували його предки! Нині Михайлу Григоровичу – вісімдесят: десять років ненастанної письменницько-пошукової праці, котрої раніше він навіть, на відміну від пороху, й не нюхав; у школі йому, випускаючи в світ широкий, за російську мову ледь-ледь натягли «трійку», а українську в сталінські часи в сільській школі ви самі знаєте як викладали (по низхідній, сказати б), отож тут у Михайлові Манченкові працює родове мовно-національне коріння.
Михайло Григорович – людина неймовірно вперта, але й послідовна в бажанні в усьому розібратися, в усьому дійти до суті, і в цьому проявляється достеменний дослідник високого професійного рівня. Ми з ним багато сперечалися, спершу книжка була писана російською, бо він так звик, ясна річ, зважаючи на тиск совєтсько-імперського життя, але, зрештою, погодився зі мною, що органічніше все ж вийде рідною, державною, котра в Україні – скрізь і всюди, попри намагання ріжних влад її занехаяти; і він сам запропонував мені перекласти рукопис українською.
Михайло Григорович – людина добра й помічлива, зі справжнім громадянським темпераментом, який завжди проявляється, коли треба допомогти не те що окремій людині, але й цілій громаді, йому до всього є діло, особливо в рідному селі (тут і проблеми довкілля, і будівництво та впорядкування церкви, і перейменування об’єктів на честь героїв із Манченків та инше), він уже набрид, як гірка редька, місцевим депутатам і голові ради, примушуючи їх працювати, а не лише протирати штани в керівних кріслах, і це здорово, що в нас є такі небайдужі особистості, бо якби їх не було, то все й далі розкрадалося б, а життя стало би прісним і малоцікавим.
Михайло Григорович нині переймається й насущними клопо – тами Харківської організації Національної спілки письменни – ків, культурологічного товариства «Спадщина», Гуманітарнолітературної асоціяції Григорія Сковороди (ГЛАСу), дві останні з яких я очолюю, адже бере активну участь у їхніх засіданнях і виступає з плідними пропозиціями.
Тож ми, письменники, звертаємося до манченківців: підтримай – те свого земляка, не будьте байдужими, допомагайте в його небу – денних, а головне – потрібних усім вам ініціятивах! Адже Михайло Григорович – людина абсолютно безкорислива, готова працювати на суспільне благо не покладаючи рук.
Така довга праця з Михайлом Григоровичем не могла не викли – кати в мене як віршаря бажання створити ювілейне послання на його 80-річчя.
ЗОРЯНІ МАНДРИ ІНЖЕНЕРА-ПИСЬМАКА МИХАЙЛА МАНЧЕНКА
Що ж, на зоряних гостинах
ми чогось таки не встигли…
Між письменників ми сіли,
Добре випили, поїли,
Про життя погомоніли…
Був первак і був коньяк.
Привітали мене дружньо.
Потім книжку ми робили,
рік за роком скніли-мліли.
Видавати мав Стожук.
Але мало мені мук.
Дзьоба ще й редактор-крук:
я ж дописую про школи,
треба правки й про контори…
(Вже Дяченко як редактор
захарчав, як здохлий трактор,
бо ж чотири із півроком
текст ладнаєм крок за кроком).
Тож працюю я, працюю,
і ночую я і днюю
все над книжкою тією,
що колись будé моєю…
Манченки, о, Манченки!
Дерева, поля, квітки,
гімн, і герб, і церква…
Боже милосердний!
Змилуйсь наді мною:
щоб не за водою
всі спливли зусилля,
дай мені чар-зілля!
Манченки мені вже сняться
і чорти теж – хай їм трясця!
Я ув Індії ночую,
а на Кубі я встаю,
ув Іраку я воюю,
а в Йорданії я сплю.
Скрізь будую гідрогеси,
помагаю всім з прогресом.
А в моїй країні як?
Пофігізм і переляк!
Нині є нова Вкраїна,
та чи раптом не загине
чи від воєн із сусідом,
чи від олігархів рідних?
Тож рукопис, наче зброю,
скрізь тягаю я з собою –
як огром той, як часопис,
небуденний мій синопсис…
А як книжка піде в друк,
то не буде це стук-грюк,
буде це пізнання сила.
Не Ляшкові тепер вила,
а моїх писань зусилля
звільнять нас від скніння.
Манченко про Манченки!
Тепер буде хліб з муки.
Манченко про «водогеси» –
це ж не «госпи» і «собеси»!
Кажуть, книжки ще нема?
Хто на книжку дасть? Кума?
Наш Михайло – хлопець справний,
він у пошуках невгавний.
Хоч і Крим і Рим пройшов,
але кошти все ж знайшов.
Нумо, книжку всі читаймо!
Про тираж її подбаймо!
…Спить натомлений Михайло.
Вже письменник – не прохайло!
20. 10. 2017; 27. 05. 2018 рр.
У своїх мемуарах Михайло Манченко задушевно просто й само – бутньо розповідає про своє воєнне й післявоєнне дитинство та отроцтво, про рідних і близьких, друзів і знайомих, котрі діли – ли з ним хліб і сіль, про самовіддану працю й про своє розуміння обов’язку й чести, справедливости й совісти. Його розповідь мов – би складається з розріжнених, міцно не зв’язаних сюжетом епі – зодів, проте з цієї мозаїки фактів, подій, коментарів у кінцево – му підсумку вияскравлюється досить цілісна картина правдивого життя окремої людини й трудового колективу в важких умовах так званих «будов комунізму», «комсомольських будов» часів бреж – нєвського застою, а також не менш складне життя совєтського закордонвідрядника на будівництвах електростанцій в далекому зарубіжжі, коли за кожним кроком наших людей в соц- і капкраїнах стежило недремне око КҐБ, а висококваліфікована праця наших спеціялістів оплачувалася, м’яко кажучи, недостатньо. Так, наші працівники несли трудові вахти довгими місяцями, а час – то й роками, але рідко хто міг викликати за кордон дружину з ді – тьми, натомісць каґебісти пильно стежили за тим, щоб ніхто з «наших» не закохався в чужоземку й навпаки, адже це вже була велика крамола: «наші секрети» були чи не найзасекреченішими, і нікому знати про «совєти» зсередини не дозволялося. Закордонне відрядження вважалося певним привілеєм, і це зрозуміло в умовах повного відторгнення совєтських громадян від спілкування з за – кордонцями, надто ж буржуазними, тож «наших» закордонників перевіряли з ніг до голови на «лояльну профпридатність».
Але – о лицемірство! – існувала маса «дірок», крізь які можна було по блату, за гроші чи з допомогою «кумівства» потрапити на працю в иншу країну навіть неробі, псевдоспеціялісту, навіть ріжним сучим синам і пиякам. Окрім того (либонь, через «заборо – ну на секс» із чужоземними партнерами), дозволялися безпробуд – ні п’янки, щоб швидше за все відрядженці не надто багато осмис – лювали побачене, а тупо, в післяп’янім угарі заробляли валюту. Але й із надбаними за кордоном грішми в СССР хімічили! Якщо працівники з инших соцкраїн отримували 80% від зарплати, то «наші» – усього… 10%! Решта коштів, тепер ми вже добре зна – ємо, направлялася на ріжні диверсії проти ворогів есесесерівської компартії, на шпигунів та організацію внутрішньої опозиції для підриву в инших країнах державного устрою. Чим це закінчилося, ми тепер добре знаємо. І все це зрозуміємо і з читання в дета – лях, епізодах, подіях та фактах манченківських спогадів: описані ці речі дуже яскраво, так міг написати лише розумний та кміт – ливий очевидець.
Михайло Манченко на своєму прикладі й прикладі своїх това – ришів показує, що, попри труднощі й нестатки, особисті вади й слабкості (пиятика, розгільдяйство та инше), людина «родом із Жовтня» в ліпших своїх проявах усе ж зберігала істинно народні якості характеру: працелюбність, що межувала часом із героїз – мом, душевну щедрість і доброту, взаємодопомогу, уміння «пере – будовуватися на марші» (адже довелося жити в двох вимірах – совєтському й «незалежно»-українському з проміжком на розвал великої держави – СССР).
Спогади М. Манченка переконливо свідчать, що людина, як homo sapiens, котра доросла до високого ступеня самосвідомости й громадянської відповідальности, може вийти переможцем з усіх громадських та особистих негараздів, і це й показує нам життя самого автора мемуарів, а також його рідних, колег і друзів-товаришів, котрим він також присв’ятив чимало теплих сторінок, які демонструють широту душі й відкритість світові нашого уважного до деталей і дрібниць мемуариста; водночас він виявляє також неабияке аналітичне мислення і вдається до маштабних узагальнень, роздумуючи над складними й неоднозначними явищами нашої переломової епохи.
Валерій ДЯЧЕНКО,
письменник, журналіст, лавреат літературних премій,
керівник секції літературної критики та публіцистики ХОО НСПУ