— Ти диви, Варка — удова, доньку сама виховала, а оце почала будову, — дивувались у селі. — Де ж гроші взяла? А втім, худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й у ланці працює, — міркували.

Люди Варці співчували: донька на виданні, та не поспішають хлопці сватів засилати. Бідося… Може, тепер, коли жінка почала зводити хату, хтось трапиться. А ще подейкували, що Варка просить милостиню біля храмів, незрячою прикидається: наче хтось бачив її в Почаєві біля лаври. Але та прохачка була так замотана хустиною, що годі було впізнати: Варка це чи хтось інший.

Сусіди запримітили: у неділю та на великі свята вдова рідко буває вдома. Запитували доньку Галину, де мати, а та завжди відповідала одне:

— До міста поїхала.

Поки Варка зводила хату, люди рахували, скільки коштує цегла, цемент, дерево та інша всячина, і все менше вірили, що самотня жінка власними силами назбирала грошей на будову.

Хата росла поволі. І врешті-решт Варка з донькою справили новосілля. А невдовзі й наречений для Галини знайшовся — Дмитро. Пристав у прийми. Варка віддала молодим найбільшу кімнату, у їхнє життя не втручалась. А вони не втручалися в материні справи: вона й далі десь пропадала по неділях і святах, та ні Галина, ні Дмитро нічого про це не знали й не мали що розказати допитливим сільським сорокам. «Мама в місто поїхала», — ото й уся відповідь.

***

Після шістдесяти років Варка почала втрачати зір. Галина вмовляла матір поїхати до районних медиків: може, якісь краплі припишуть чи окуляри. Та Варка впиралася:

— Не треба мені ніякого ліку. Ніщо не допоможе — то кара Господня.

— Кому ж ви зло заподіяли?

— Собі, Галю, собі.

— Про що ви, мамо?

— Тобі це треба знати?

Невдовзі світ потемнів для вдови. А селом пішов новий поголос:

— Може, таки правда, що Варка біля храмів побиралася. Тепер за гріх розплачується — зовсім незрячою стала.

— Певно, уже й хата нова не мила.

— Отож не можна хворою прикидатися, бо так воно й станеться… уже сталося.

— Може, хтось останні копійки їй кидав. Шкодували. А тепер напомацки подвір’ям ступає, далі хвіртки не виходить. Онучка росте, а Варка її не бачить…

Галина приводила матір до сільської церкви. Варка сідала в кутку на лавку, і з її незрячих очей текли сльози. Ніхто ні про що не запитував жінку. Одні сторонилися, інші знали: нічого не вивідають. А вона й священникові під час сповіді не розповіла того, що таїла в душі, — хай, може, колись…

***

Галина збиралася до міста.

— А чому серед тижня? — запитала Варка. — Це який нині день?

— Середа, мамо. У поліклініку їду: з очима щось.

Варка зойкнула й завмерла.

— Вам недобре, мамо?

— Серце тисне. А ти їдь, Галю, їдь…

За кілька тижнів до смерті Варка «висповідалася» доньці. Розповіла, що справді стояла з простягнутою рукою біля храмів. Хотіла зі злиднів трохи вилізти, хату збудувати, бо стара на голову завалилася б, — от і вдавала незрячу. Хіба ж винна, що вдовою рано залишилася й помочі від родини не дочекалася?..

— А я гадала, що ви просто до міста їздили, тільки не могла втямити, що ви там робили по неділях і великих святах. А воно он що… — задумливо протягнула Галина.

— Сліпота моя — це гріх, який мушу спокутувати, — вела далі Варка.

— Як же в цій хаті далі жити, мамо? — з гіркотою в голосі питала дочка.

— Не ти ж милостиню просила, — заспокоювала мати.

Але тривога вже міцно засіла в Галининому серці:

— Кажуть, гріх на цілі покоління падає…

***

Варка померла. Галина далі хворіла на очі: краплі не допомогли, приписали окуляри. Жінці здавалося, що тепер вона материн гріх спокутує, дуже боялася: за себе, за свою доньку, за маленьку внучку — і не знала, як зарадити біді, що нависла над ними…

Коли на зір поскаржилася донька, Галина аж похитнулася.

— Уже третє покоління, — промовила тихо.

— Ви щось сказали, мамо?

— Ні, то я про себе.

***

У селі вже майже не згадували про Варку, хіба що зрідка хтось зі старших людей. Галину ж переслідував незрячий гріх, якого вона боялася більше від смерті. Коли внучка вдягнула окуляри, вона аж заслабла. Донька заспокоювала: лікарі сказали, що нічого страшного немає, та й тепер у багатьох дорослих і дітей поганий зір. Проте Галину це не тішило: вона знала страшну таємницю. Її почали лякати ночі, боялася прокинутися, та не побачити ранку, боялася, довгої, довічної темряви, такої, у якій доживала вік її мати.

Якось на автобусній зупинці Галина зустріла священника. Розговорилися. Вона не знала його, а він — її, і, найімовірніше, після цієї поїздки більше не зустрінуться, випадковій же, чужій людині легше звірити свої страхи й переживання. Жінка розповіла отцеві свою історію, запитала поради.

Священник уважно слухав. Коли жінка замовкла, він на хвилину замислився, а потім сказав:

— Тепер уже вам треба ходити по храмах — молитися за материну душу та за рідних своїх. І нічого не бійтеся — вірте в милість Господню: Бог добрий. На матір не гнівайтеся, бо гнів не дасть ні прощення, ні спокою. А от молитва творить дива.

Отець благословив Галину й пішов до свого автобуса. А їй розвиднилося на душі. Вона дала собі обітницю: відвідуватиме різні храми, поки зможе. Їздить. Із кожної церкви чи монастиря привозить свячену воду й свічку. Скроплює хату, запалює святий вогник.

Варка збирала по храмах гроші, а Галина збирає, нанизує на невидиму вервечку молитви. Очі вже геть погані стають, але вона ще бачить ранки. Сонячні дні. Усмішки рідних. Вірить: молитва — це свята купіль. Святий сповиток. Оберіг її родини. І відпущення материних гріхів.

Ольга ЧОРНА

Джерело