31 грудня 2022 року о 10:34 год. відійшов до вічності папа-емерит Венедикт XVI. Пропонуємо більш детально познайомитися із життям цієї непересічної постаті в історії Католицької Церкви та основними напрямними його понтифікату. Наголошуємо, що це лише перша частина, а наступна буде опублікована згодом.

Упродовж усієї історії Католицької Церкви до нього лише семеро понтифіків зреклися папства: Климент I, Понтіан, Сільверій, Бенедикт IX, Григорій VI, Целестин V і Григорій XII. Від свого попередника, що також зрікся Апостольського престолу, папу Венедикта XVI відділяли майже 600 довгих років. Саме тому 11 лютого 2013 року надовго увійде в історію не лише Католицької Церкви.

Насправді ж, зводити пам’ять про папу Венедикта XVI лише до його зречення буде нечесно та надто поверхово. Адже за свою ревність у захисті віри Католицької Церкви він удостоївся прізвиська «залізний кардинал». За свою відсутність емоцій був названий одним із найменш фотогенічних понтифіків, відколи з’явилася можливість фіксації пап на фото. Тим не менше, саме він став першим понтифіком, який активно використовував соціальні мережі, вирішивши у 2012 році приземлитися на планеті Twitter з обліковим записом @Pontifex. Саме про нього у 2007 році видано біографію «Joseph and Chico: A Cat Recounts the Life of Pope Benedict XVI», яку розповідає його домашній улюбленець — кіт Чіко. А все через його прив’язаність до котів, яку засвідчують усі біографи папи Венедикта XVI. Ба більше, пристрасть до класичної музики протягом усього життя спонукала папу Венедикта у 2009 році на студії, де у свій час творила легендарна «ліверпульська четвірка», записати альбом сучасної класичної музики Alma Mater, де він співає та читає молитви до Діви Марії під мелодію Королівського філармонічного оркестру разом із голосами Римської філармонічної академії. Мабуть, таким папу Венедикта XVI ви навіть і не уявляли. Тому спробуймо подивитися на життя цієї непересічної постаті більш детально.

Дитинство та гіркий досвід нацизму

Йозеф Алоїз Ратцінгер народився 16 квітня 1927 року у містечку Марктль-ам-Інн на німецькій землі Баварії. Того року це була Велика Субота, тобто переддень свята Пасхи. Саме тому його відразу охрестили, — як він пригадував згодом, щойно освяченою водою «пасхальної ночі». Упродовж усього свого життя папа Венедикт XVI називав таку свою появу на світ «знаком Божого благословення».

Йозеф Ратцінгер у юності

Йозеф став третьою і останньою дитиною подружжя Йозефа Ратцінгера та Марії Рігер. Його батько був жандармом, тобто офіцером поліції, що призвело до частих переїздів сім’ї усією баварською землею. Це дозволило юному Йозефові настільки відчути свій рідний край, що упродовж усього свого життя він називав себе «патріотом Баварії». Мама майбутнього папи була домогосподаркою і присвятила своє життя вихованню дітей, але не цуралася тимчасової роботи куховарки, щоб підтримати усю сім’ю.

Уже до 12 років юний Йозеф разом із своєю сім’єю мав нагоду пожити у кількох містах: Марктль-ам-Інн був змінений на Тіттмонінг у 1929 році. Той, у свою чергу, був замінений на Ашау-ам-Інн у 1932 році. Аж доки у 1937 році сім’я не опинилася у містечку Траунштайні. Саме тут у 1939 році 12-річний Йозеф слідує стопами старшого брата Георга в архиєпископську семінарію, розпочинаючи навчання та формацію.

Очевидно, що ці роки у Німеччині для багатьох із нас асоціюються із режимом Адольфа Гітлера та розквітом націонал-соціалізму. Насамперед Йозеф познайомився із звірствами нацистів завдяки власній родині. Як розповідає Джон Аллен, біограф папи Венедикта XVI, в родині Ратцінгерів був хлопчик, хворий на синдром Дауна. Він був двоюрідним братом Йозефа. У 1941 році нацисти забрали його з дому, щоб надати йому «терапію», призначену для тих, хто народився із зайвою хромосомою. Лише через кілька місяців після його від’їзду в будинок Ратцінгера прийшла звістка про його смерть.

Вже у скорому часі цей режим також відчули семінаристи архиєпархіальної семінарії, які були змушені попри свої політичні погляди стати учасниками Гітлерюгенду. У 1943 році 16-річний Йозеф Ратцінгер був призваний до корпусу протиповітряної оборони, а у 1944 році — до вермахту. Так, у вересні 1944 року як військовий вермахту опиняється у Бургенланді — на кордоні Австрії, Словаччини та Угорщини. Завершення Другої світової війни Йозеф Ратцінгер зустрічає разом із 50 тис. інших інтернованих солдатів у таборі союзників поблизу м. Ульм. 16 червня цього року він врешті потрапляє додому. Про цю сторінку свого життєпису папа Венедикт XVI завжди пригадував із жахом.

Душпастирське служіння — на першому місці

Незважаючи на складні обставини перебування у німецькому війську, покликання до священства у Йозефа лише розвивалося та міцнішало. Тому, відразу по завершенні війни він поновлює навчання у Мюнхені та Фрайзінгу. Саме тут він знайомиться із спадщиною святого Августина, на твори якого він посилатиметься упродовж усього свого богословського служіння. Також має нагоду пізнати праці тодішніх авторів, таких як Анрі де Любак.

29 червня 1951 року у катедральному храмі Фрайзінга Георг та Йозеф Ратцінгери приймають Таїнство Священства із рук архиєпископа Мюнхена Міхаеля фон Фаульгабера. Цей момент стає поворотним у його житті: не зважаючи на запал до наукової діяльності та творення академічної богословської науки, священиче і душпастирське служіння завжди було на першому місці у реалізації покликання, яке він сприймав із радістю, вдячністю та великою відповідальністю.

Опісля рукоположення нововисвячений був направлений на один рік душпастирського служіння в одну мюнхенську парафію, де допомагав старшому пароху. Через кілька років, вже будучи папою, він називав цей період «одним із найкращих у своєму житті».

Після захисту докторату по спадщині святого Августина у 1953 році, Йозеф Ратцінгер стає одним із найпомітніших німецьких богословів свого часу. Зрештою, він стає професором, розвиваючи ще одне своє покликання та глибинне прагнення власного серця упродовж майже 20 років. Цей період життя також був позначений частою зміною місця праці та проживання. Після викладів догматики та фундаментального богослов’я у Вищій школі Фрайзінга, де він вперше зайняв професорську катедру, він з 1959 року стає викладачем кафедри богослов’я у Боннському університеті. Із 1963 по 1966 роки викладає догматичне богослов’я в Університеті Мюнстера, а з 1966 по 1969 роки — в Університеті Тюбінгена. Тут він стає головним ідеологічним опонентом промарксистських студентських заворушень, що охопили у 1960-ті роки всю Європу. Зокрема, професор Йозеф Ратцінгер започатковує богословський журнал «Communio», що до сьогодні залишається одним із найавторитетніших католицьких видань. Зрештою, доволі неспокійний Тюбінген він змінює на менш метушливий Регенсбург, до викладає упродовж 1969–1977 років.

У цей період університетської діяльності стається ще один важливий та переломний момент життєвої історії Йозефа Ратцінгера — участь у Другому Ватиканському соборі. Під час скликання собору у Ватикані, професор Ратцінгер викладав у Боннському університеті, що знаходився на території католицької дієцезії Кельну. Тому тамтешній вже старшого віку кардинал Йозеф Фрінгс кличе його до служіння експерта із богослов’я. Ратцінгер, якому виповнилося трішки більше 30 років і для якого було цілковито незнаним римське академічне середовище, готує зауваги та промови для майже сліпого кардинала Фрінгса, що був помітним представником на соборі не лише Німеччини, але й Бельгії та Франції.

Однак, окрім приготування документів та промов, перебування у Римі під час соборових засідань, стає для молодого професора із Бонну чудовою нагодою для поглиблення зв’язків із найвідомішими богословами того часу: Карлом Ранером, Анрі де Любаком, Ів Конгаром, Марі-Домініком Шеню та інші. Цей період позначений розширенням богословських горизонтів та відкриттям найактуальніших тогочасних питань у богословському науковому середовищі.

У 1968 році світ вперше знайомиться із працею Йозефа Ратцінгера «Вступ до християнства». Вона народилася під час лекцій для студентів як коментар на Апостольський Символ віри. Сьогодні це найбільш популярна та найчастіше прочитана книга Йозефа Ратцінгера, що перекладена на 20 мов світу та постійно перевидана. Вона характеризується захопливим контрастом між глибиною змісту та простотою мови, що й зробило її відомою не тільки в академічному середовищі.

Кардинали під час Консисторії, 1977 рік. На фото Йозеф Алоїз Ратцінгер, Джованні Беннелі, Бернардін Гантін, Францішек Томашек.

Архиєпископ і префект

Але несподівана смерть з причину інфаркту 62-річного архиєпископа Мюнхена і Фрайзінга кардинала Юліуса Депфнера, що сталася 24 липня 1976 року, накладає свій відбиток на академічну діяльність професора Йозефа Ратцінгера. Папа Павло VI просить його стати наступником померлого як архиєпископ Мюнхену та Фрайзінга. 28 березня 1977 року відбувається єпископська хіротонія Йозефа Ратцінгера, яку здійснює тодішній адміністратор архидієцезії Йозеф Штангль. Папа Павло VI відразу проголошує єпископа Йозефа Ратцінгера кардиналом та 27 червня у Римі вводить у сан.

Як єпископський девіз він обирає слова із Третього послання святого Івана Богослова (1, 8) — «співробітники правди». Мабуть, важко знайти більш точну фразу, яка би охарактеризувала подальше служіння єпископа як при здійсненні душпастирської опіки вірних, так і при постійному богословському пошуку відповідей на найбільш актуальні тогочасні питання. Єпископське служіння у Мюнхені нового архиєрея було доволі інтенсивним: окрім опіки над величезною архидієцезією, воно було позначене «періодом трьох пап», двома виборчими конклавами, а також візитом новообраного папи Івана Павла ІІ до Німеччини, що якраз відбувався у Мюнхені.

Папа Іван Павло ІІ вже був знайомий із єпископом Йозефом Ратцінгером. Зокрема, у 1980 році він поручає йому організацію свого першого Синоду про сім’ю. Відтак запрошує його до служіння у Римській курії. Спочатку єпископ Йозеф відмовляється очолити Конгрегацію з питань освіти у 198 році, та воля тодішнього папи є непохитною. 25 листопада 1981 року Йозеф Ратцінгер стає префектом Конгрегації доктрини віри, а у березні 1982 року переїжджає до Риму.

Із цього моменту у житті кардинала Йозефа Ратцінгера розпочинається новий життєвий етап, тривалістю у 23 роки, впродовж яких він стає одним із основних та найбільш довірених співпрацівників папи Івана Павла ІІ.

Перш за все, у першій половині 1980-их років папа Іван Павло ІІ та префект Конгрегації доктрини віри кардинал Йозеф Ратцінгер через документи та звернення протистоять поширенню марксистської ідеології, що віднайшла своє відображення у латиноамериканському богослов’ї. Плодом цього стали дві знакові Інструкції у 1984 та 1986 років. За свою вірність Католицькій Церкві та її вченню саме у цей час він заслуговує на прізвисько Panzerkardinal, тобто «залізний кардинал».

Іншим важливим документом, що вийшов із праці Конгрегації доктрини віри до ювілею 2000 року від Різдва Христового, стало Звернення Dominus Iesus («Господь Ісус») про центральність особи Ісуса Христа для спасіння усіх людей. Очевидно, що таке формулювання викликало хвилю критики та обурення зі сторони богословів, які займалися міжрелігійними відносинами.

І третій важливий плід діяльності кардинала Йозефа Ратцінгера у Конгрегації доктрини віри став оновлений у дусі ІІ Ватиканського собору Катехизм Католицької Церкви. Запит на його оновлення постав на Синоді Католицької Церкви у 1985 році. Відтак була створена Комісія із його опрацювання, яку знову ж таки очолив кардинал Ратцінгер. Зрештою, праця єпископів та богословів Католицької Церкви увінчалася виходом оновленої версії аж у 1992 році.

Далі буде…

Іван Вихор,
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело